Ранок був тихий, місто, оповите темрявою, мирно ніжилося в ліжку.
Настало літо, і вітер був літній — тепле дихання світу, повільне і ліниве. Варто лише встати, висунутися у віконце, і одразу зрозумієш: ось воно починається, справжня свобода і життя, ось воно, перший ранок літа.
І, як і раніше, палити було насолодою — приємно було дати волю своєму гніву, палити, рвати, трощити, роздирати на шматки, знищувати безглузду проблему. Нема рішення? Так от, тепер не буде і проблеми! Вогонь дозволяє все!
Склади всі ці гріхи разом. Але особливо задумайся над тим, останнім: він жодного разу не прийшов до мене.
Все моє життя, - думав Бек, - я займався нічим, заповнював себе порожнечею. Інші, краще за мене, робили великі справи: літали до Меркурія, або Венери, або ще далі — за межі Сонячної системи. Інші – не я. Усі, крім мене.
- Де болить?
Там, де нікому не видно, подумав я...
Ми всі маємо бути однаковими. Чи не вільними і рівними від народження, як сказано в конституції, а просто ми всі повинні стати однаковими. Нехай люди стануть схожі один на одного як дві краплі води: тоді всі будуть щасливі, бо не буде велетнів, поряд з якими інші відчувають свою нікчемність.
Ось Віллі. Він біжить заради бігу. А ось Джим. Він біжить тому, що попереду є ціль.
Коли мене запитують, де я беру ідеї, я сміюся. Це так дивно: ми так зайняті тим, що нишпоримо зовні в пошуках способів і шляхів, що нам ніколи зазирнути всередину.
Життя завжди віддає сторицею. Завжди, бо неможливо було б жити.
Це було б смішно, якби не було так серйозно.