Богослов'я безсило відповісти на питання, що виражали наше найпалкіше бажання і наші найболючіші потреби, - і тим, що воно не змогло донести до нас, як здійснюються порятунок, відродження і освячення, бо займалося не живою вірою, а своїми побічними теоретичними викладками у формах догм та релігійної теорії.
Розвиток християнської Церкви явило – поряд із чудовими явищами, що відповідають поглядам Ісуса Христа, – ганебний ланцюг догматичних суперечок та дикого фанатизму, що перейшли у варварські війни за віру та гоніння на єретиків, а пізніше – у століття полювання на відьом та інших.. Історія християн – це не тільки історія християнства, але так само – історія«не-християнства», а можливо, і«антихристиянства». І не треба приписувати цю страшну реальність, від якої серце будь-якого християнина обливається кров'ю, научення диявола. Від цього ті помилкові шляхи розвитку, які ми позначили, не стануть зрозумілішими, і жодного способу їх виправити нам не представиться.
В арсеналі богослов'я я шукав зброю для святої війни; шукав засоби, за допомогою яких євангельська ідея порятунку могла б перемогти в душах тих, хто втратив сили і піддався спокусі – і повернула б на вірний шлях заблуканих, зламаних, хворих… Ні історична, ні систематична, ні практична богослов'я, взяті окремо, не відповідали цієї такої необхідної вимоги. У всі віки Церква повинна була освітлюватися духом християнської любові ; її закликали напоїти людей цією любов'ю і зробити їх знаряддями любові божественної, але насправді в її історії слід подібних старань майже мізерний, незважаючи на приклади багатьох, коголюбов перетворила, і багатьох, хто присвятив життя діянням в її ім'я. Нескінченні суперечки про догматів – жорстокі, фанатичні, сповнені ненависті, причому тим сильнішою, чим дрібнішою, незначнішою і далі від розуміння любові був їхній предмет; суперечки про форми відправлення культу, яким надавалась магічна сила ; страх, що пробиває до тремтіння будь-якого віруючого, коли той розумів, що власне сумління велить йому відійти від церковного уставу - і тим позбавити свою душу спасіння; люта ненависть до єретиків, які, пізнаючи Біблію і віру, хоч-не-хоч відкидали колишні переконанняі відданість церковній догмі, нехай навіть такі відхилення і приписували сатанинським вивертам; питання влади, грошей і закону, які вирішуються всупереч Євангелію, – все це, як я з'ясував, турбувало набагато сильніше, ніж завдання з втілення в життя божественної та людської любові.
У прагненні довести, що вони краще зрозуміли і втілили релігію любові, одні християни розбивали голови іншим християнам, які також служили Ісусу і бажали бути Його учнями; часто до цього залучалися цілі нації. Люди вбивали, грабували, лютували безжально хижих звірів, – в ім'я Того, Хто з любовіпомер на хресті і смертю засвідчив принесену ним звістку про любов. Звичайно, в церковній історії багато свідчень щирого кохання та істинного благочестя. І все-таки, якщо мірилом стане критерій, оголошений Ісусом в Євангелії від Іоанна, - той, згідно з яким учнів дізнаються за взаємною любов'ю, а не за ледь вловимими відмінностями у догматах; якщо ним стане Його головна заповідь про любов людини до Бога, ближнього та самого себе; якщо їм стануть слова апостола Павла, що поставив любов понад віру і надію (1 Кор. 13:13), то історіяхристиянської релігії швидше схожа на жахливе непорозуміння чи аномальне відхилення від істинного християнства.
Догматичне богослов'я та його історія, з їхньою безжальною прихильністю до ірраціональних догматів, які не мають нічого спільного з любов'ю, здавались мені обхідним маневром, зробленим з однією метою: обійти головне у проповіді та вимогах Ісуса. Я бачив, як Євангеліє та доктрини Церкви жахали людей , бо будь-який сумнів у них загрожував спаленням на вогнищі та в пекельному полум’ї; я порівнював це з безтурботною зневагою, з якою зневажали любов Христа; і я вважав це оціджуванням комара і ковтанням верблюда.