Спочатку ти мовчиш, бо придумав причину образитися... Потім незручно порушити мовчання. А потім, коли вже все вже забудеться, ми просто забудемо мову, якою розуміли один одного...

Просто мені дуже подобається цей момент між«тільки що закінчилося» та«більше ніколи не буде»...

— А що робити, якщо все навколо ну зовсім навперекій?

— Ну... дуль його знає! Думаю, треба на деякий час розслабитись і просто плисти за течією.

— Для тих, хто не вміє плавати, це втопиться?

— Ну чому ці курки вміють літати, а ми ні? Це ж несправедливо!

— Натомість у нас більше розуму та багатий духовний світ.

— А нафіга воно треба, як не вмієш літати?

— Млинець! Як же час швидко біжить!
— А що сьогодні в нас?
— П'ятниця.
— Ця? Чи наступна?
— А яка різниця?

— Знаєш, якщо дуже сильно заплющити очі... то виникає відчуття, що перед тобою щось дуже важливе і хороше, тільки ти ніяк не можеш це розглянути...
— З відкритими очима та сама фігня!

— Як тобі не страшно сидіти на самому краю?
— Справа в тому, що поки ти боїшся висоти — вона  сильніша за тебе.
— То я її не боюсь! Якраз навпаки! Вона  мені подобається настільки, що я боюся одного разу не стриматись і стрибнути в неї.

- Гей! Ти чого, кіт, навернутися захотів?
- Ні. Мені просто подобається, що коли сидиш на самому краєчку, світ здається трохи іншим.
— Краще чи гірше?
- Не знаю. Просто інший. І від цього вже приємно.

- Чого не спиш?
— Та щось усяка хрня в голову лізе...
— Знову я?
-... і ти теж.

— Дуже хочеться послати всіх у дупу... Але такого дня, мабуть, не буду...
— Це ти, типу, привітав?