Якось ти прокинешся і відчуєш, що твоє серце і душа більше не належать тобі. Від тебе залишиться лише порожня оболонка, легка хмаринка, швидкий передсвітанковий сон, невиразний спогад про щось забуте. (І одного разу ти прокинешся, і зрозумієш, що твої душа і серце зникли. І ти станеш порожнім лушпанням, тихим пошепком, не сильнішим за сни, що снилося, або спогади про щось забуте.)
- Хочеш знати, як це бути мертвим? – прошепотів він. - Холодно, друже мій. Темно та холодно.
Але якщо це все, що є в житті, я не хочу бути в здоровому глузді. Розумієте?
Річард був юний і по-своєму наївний, і йому здавалося, що письменникам треба довіряти, а в історій не повинно бути другого дна.
Навіть на самому дні бувають ями, в які можна впасти.
Вони як ті люди, які думають, що будуть щасливі, якщо переїдуть в інше місце, а потім виявляється: куди б ти не поїхав, ти береш із собою.
Річард глянув у вічі ангела. Вони наче світилися зсередини. Очі, які бачили, як мільйони мільйонів років тому з космічного пилу народжувалися галактики.