Є люди, які звикають до людини. Є такі, хто звикає до способу життя. Загалом, є сотні речей, до яких можна звикнути. Я ж прив'язуюсь до будинків. Мені простіше розлучитися з людиною, ніж, наприклад, із квартирою. Напевно тому, що я егоїст.
Я взяв склянку. Паралелепіпеди льоду тихо брязнули.
Нікому не спаде на думку повідомляти хороші новини вночі. Із цим чекають до ранку. Інша справа новини погані. Вони не зазнають відстрочки. Смішно влаштований світ. Гарне ніколи не поспішає. Зате з поганим такий поспіх…
Іноді мені здається, що мене вже немає. Я лише плід чиєїсь уяви. Іскорка чужої свідомості. Хтось вигадав мене, вигадав світ, у якому я живу.
Справжній сенс заперечення не може говорити«ні». А в запереченні самої можливості заперечення. Таким чином, абсолютне заперечення – повна відсутність волі. Або смерть. Смерть як заперечення буття.
Відпущене людині життя занадто коротке, щоб повторювати те саме двічі.
У будь-якій звичці є дещиця егоїзму. Розлучаючись із коханою людиною, доводиться втрачати не тільки її, а й той образ самого себе, який він створив. Він уявив собі, що ти веселий хлопець, і через якийсь час починаєш сам вважати себе таким. Варто розлучитися, ти знову стаєш буркотом і занудою. Ніхто ж у тобі нічого веселого не знаходив. Та й сам ти так не рахував. Без підтримки цей образ руйнується. Тому часто так боляче втрачати коханих та друзів. З ними йде частка тебе. Хай не справжня. Вигадана іншими. Але з цією частинкою жити було трохи світліше.
Смерть лякає не тому, що вона справді страшна. А лише тому, що ми не встигаємо звикнути до неї, не встигаємо добре розглянути її, зрозуміти, пробачити, полюбити…