Вона йшла, а йому хотілося, щоб час зупинився. На цьому безлюдному тротуарі, сам не знаючи чому, він уже сумував за нею. Коли він гукнув її, вона встигла зробити дванадцять кроків і ніколи не зізнається, що вважала кожен крок.
Може, у житті настає такий момент, коли щастя позаду, а від майбутнього вже нічого вже нічого не чекаєш? Може, це і є старість? Коли сьогодні ти обговорюєш лише вчорашній день, коли справжнє — це не більше ніж прояв ностальгії, сором'язливо захований за безтурботним сміхом?
Думати, що в тебе немає права на смуток, тому що ти не найнещасніша на світі, так само безглуздо, як забороняти радіти на тій підставі, що хтось радіє ще сильніше за тебе.
Ця зустріч – не випадковість. Ти в небезпеці, хоч сама цього ще не усвідомлюєш. Він уже проник у твої кровоносні судини і дістанеться серця. Він зірве там почуття, які ти так старанно вирощувала. Він годуватиме тебе надіями. Любовне завоювання – найбільш егоїстичний із хрестових походів. Знаю, ти вважаєш мене старою пустомеллю, але ти сама скоро переконаєшся в моїй правоті. Щодня, кожну годину ти будеш себе запевняти, що твій опірнепереборно, ти стежитимеш за своїми манерами, за кожним своїм слівцем, проте бажання його присутності виявиться сильнішим за наркотик. Тож не обманюй себе, це все, про що я тебе прошу. Він оселиться в тебе в голові, і ти захворієш на невиліковний абстинентний синдром. Не допоможе ні розум, ні час – час взагалі перетвориться на найгіршого твого ворога. Одна лише думка про те, щоб його знайти, знайти таким, яким ти його уявляєш, дозволить подолати найгірший зі страхів - втратити його і саму себе. Це – найважчий вибір, якого нас примушує життя.
Очікування, що пробуджує надії, дрібниці, що нагадують про людину, яку зовсім не знаєш, телефонний дзвінок, що перетворив день на свято, і знову мовчання, і думки, думки, думки, які женеш геть…