І тепер я дивлюся на неї і думаю:
«Ось людина, яка незабаром заявить про свої права на мою увагу до нього і на весь світ моєї душі… Стане ритися в мені, вивчати мене, стежити за мною, думати про мене, і все це для того, щоб дізнатися, що я. Я ж сам так невиразно уявляю собі те, що є моє«я».

Буття людини загадкове, і ця загадковість дуже схожа на безглуздя.

... всі люди прив'язані кожен на свою мотузку, і мотузочка сильніша за них.

Є кохання, яке заважає людині жити.

Ти повинен знати: всі жінки невиліковно хворі на самоту. Від цього все незрозуміле вам, чоловікам, несподівані зради і... все! Ніхто з вас не шукає, не прагне такої близькості до людини, як ми.

…діти дуже часто розумніші за дорослих і завжди щиріші.

Ось яка справа, товариші: дивився в своє серце цієї ночі і не знайшов місця в ньому старого вільного життя мого. Радда там живе лише — і все тут! Ось вона, красуня Радда, усміхається, як цариця! Вона  любить свою волю більше за мене, а я її люблю більше за свою волю, і вирішив я Радді вклонитися в ноги, так вона веліла, щоб всі бачили, як її краса підкорила завзятого Лойко Зобара, який до неї грав з дівчатами, як крече з качками. А потім вона  стане моєю дружиною і пеститиме і цілуватиме мене, так що вже мені пісень співати вам не захочеться, і волі моєї я не пошкодую! Чи так, Радде? — Він звів очіі сумно глянув на неї. Вона  мовчки й суворо кивнула головою і рукою вказала собі на ноги. А ми дивилися і нічого не розуміли. Навіть піти кудись хотілося, аби не бачити, як Лойко Зобар упаде в ноги дівці — хай ця дівка та Радда. Соромно було чогось і шкода, і сумно.

Життя тасує нас, як карти, і лише випадково – і то не надовго – ми потрапляємо на своє місце.

Образ її був такий яскравий і думи про неї такі важкі, наче він ніс цю жінку в грудях своїх.

Є погляд і думка. Це треба розрізняти. Відомо, що купини — особливість болота і що вони залишаються на місці боліт, що осушуються. З висоти купини небагато побачиш.