Не важливо які проблеми звалюються тобі на шию. Важливо те, як ти їх долаєш. Саме це визначає, чи хороша ти людина, чи гідна ти жити, чи зможеш ти стати щасливою.

- Любов перемагає смерть, так кажуть люди, - шепочу я. — Але не кохання визначає долю, не кохання вирішує, хто помре, а хто житиме. Любов має владу над людьми, але не над вічністю. Доля – вічна. Смерть – вічна. Але... — … кохання – ні.

– Не намагайся зрозуміти людей, – знизує плечима чоловік, – марна праця. Я колись намагався знайти пояснення їхнім вчинкам. Не знайшов. Більше я не поділяю людей та монстрів. І ти не поділяй. Нікому не можна довіряти, пам'ятаєш?

— Якщо ти нічого не знаєш про темний бік, вона  нічого не знає про тебе.
— Ти бачиш демонів, вони бачать тебе, — шепоче Норін. — Немає винятків.

Ми й не зрозуміли, що минула доба без хлопця в окулярах. А потім пройде ще один день. І ще... І рано чи рано затягнеться. Саме тоді, в ту саму секунду, життя повністю втратить сенс, адже немає  нічого страшнішого, ніж усвідомлення правди. А правда полягає в тому, що ми зникаємо. І про нас забувають. Ми перетворюємося на порожнечу. Так, ми рвемо горлянку, прагнемо, любимо і піклуємося, але потім, не відразу, але колись, в якійсь день, в якусь хвилину, ми перестаємо щось означати.

Біль творить із людьми жахливі речі. Але не відчувати її, значить не відчувати, а не відчувати – значить не жити.

Найсумніші історії ми розповідаємо із усмішкою на губах. Це зовсім не означає, що нам смішно. Нам боляче, і ми мимоволі намагаємося згладити слова усмішкою, іскрами в очах, хоч чимось, аби прикинутися, що все це брехня.

– Прекрасна, – шепоче Диявол, – смертельно прекрасна. Ти не уявляєш, як несправедливий світ, за який ти борешся. Людиною володіють аж ніяк не люди, а монстри, тому що шкодують про вчинене. Люди ж насолоджуються, їм немає ніякого діла до твоїх мучинь, моя люба. Ти можеш кожен день рятувати їх і їхні душі, але вони не скажуть тобі спасибі. Вони не вміють. На землі живуть демони. Не в пеклі.

Коли ми розуміємо, що змінились? Коли життя стає чужим? Ми хочемо бути сильнішими, жорсткішими, небезпечнішими. Але кожна з цих якостей набувається в певних умовах. Вони не з'являються з повітря. Чи не виникають просто так. Щоб стати рішучим, міцним і розважливим, потрібно пройти через безліч випробувань і потрібно не лише вигравати, а й зазнавати поразок, інакше не буде сенсу.
То чи справді це добре – стати жорстоким? Розважливим? Холодним? Людинастає черствим через багато обставин, і потім вже не може знову стати теплим і довірливим. Якщо ти небезпечний, то тебе встигли зламати. Значить, тобі було в сотні разів болючіше, ніж тим, хто тебе оточує. І тому ти навчився відрізнятись від них. Ти став сильнішим лише від того, що більше нікому не довіряєш і ні в кого не віриш.