Чи можна довго протягнути наодинці зі спогадами? Вони як улюблений м'який шарф на шиї, на якому рано чи пізно зрозумієш повіситись.

У житті люди періодично розсипаються на шматочки, а потім збираються і виходить нова картинка. Не знаю, яка я картинка, — я весь час шматочками. Іноді вони більші, і тоді я почуваюся краще, і здається, що ось-ось настане якась гармонійна розсудливість. А іноді вони такі дрібні, що я взагалі не розумію, що робити з цими крихтами. Виснажує. Мені хотілося б випрямити спину, не горбитися — так би завжди жити. Але ввечері я повертаюся додому, розумію, що не знайшов відповідей за день і знову розсипаюся. Життя врозтіч. Аж до фінального свистка.

Не шукай ідеальний світ, землі його немає. Краса сусідить з потворністю, щирість – з лицемірством, визнання – із забуттям.

І у людей, і у собак одне бажання бути улюбленими.

Не треба боятися минулого, Фініку. Про нього треба пам'ятати, але глибоко не пірнай. А якщо поринув углиб, встигни вчасно виринути. Інакше задихнешся. Перед сном думай про завтра. У ньому новий ранок, нове життя.

Я, напевно, була поганим другом, раз про мене не згадують ті, з ким я колись трималася за руки.

Чому всі люди одразу не можуть стати щасливими? Чому всі люди відразу не можуть знайти кохання?

Головне, щоб очікування було лише відрізком нашого життя, а не всім життям.

Чомусь вдень сум хочеться переживати в оточенні людей; ось уночі, навпаки, – шукаєш затишне місце.

... Я забувала про страх втратити. Може, через те, що вже все втратила?