Життя втрачає фарби, коли нема кого любити і нема кому віддавати. Які б високі стіни не зводила людина навколо себе, все одно десь він залишає місце для вхідних дверей. Щоб зустрічати, проводжати, а часом і самому вирушати на пошуки.

Все залежить від ставлення до ситуації ; хтось скаже, що йому взагалі не щастить, все руйнується і поставить на собі хрест, а інший зрозуміє, що, значить, не туди йде, що є інші дороги і треба насолоджуватися тим, що є, пробувати, не боятися, так, нудьгувати іноді, але вранці прокинутися і крокувати далі...

Немає нічого гіршого, ніж чіплятися за привиди. Так і залишишся з порожніми руками.

Найнеприємніше — розуміти, що на роздоріжжі минулого ми зробили свій вибір, розминувшись з іншим майбутнім. Чи можливо повернутися назад і вибрати новий шлях?

Але, погодьтеся, бувають дні, коли хочеться абсолютної самотності: воно так само корисне в міру, як пара стручків чилі у м'ясних стравах.

Я теж хочу жити за себе, не за когось. Вигадати собі офігенний сенс життя і вірити в нього за власним бажанням.

Пориви повинні переростати у вчинки. Нереалізовані пориви з роками складніше пробачити собі...

Жінка все одно залишається жінкою, якою б мудрою вона  не була.

Тікати від самого себе — значить тікати у невідомому напрямку.

Свобода — це дотримання голосу серця. Вірити в себе, у свій шлях і не зраджувати загальнолюдських цінностей. Свобода закінчується тоді, коли ти починаєш жити, як усі. Так, так легше, але безлико та нецікаво. А ось слідувати голосу серця, нікому не пояснювати свій вибір і при цьому ділитися добрим і світлим із навколишнім світом — що може бути прекраснішим?