Давно не живу планами. Вони не завжди здійснюються, адже в них беруть участь люди, що зриває будь-які гарантії. Ніщо ніколи не йде за планом. Краще вже імпровізація.

Захід сонця просочений смутком. Тому що кожного разу, проводжаючи його, думаєш: яким би не був, вдалим чи невдалим, день — це мій день, і він іде назавжди.

Потрібно зібратися з думками, але, боюся, жодна думка на збори не прийде.

Хоч ви й розлучилися, але ти говориш про неї з вдячністю. Це прекрасно. Подяка – синонім кохання.

Якщо нас на якийсь час розлучали обставини, він завжди коротко повідомляв:«Тебе не вистачає». На що я постійно відповідала:«Я в тобі. І буду там скільки скажеш».

Нам добре разом. І не має значення, яку форму набуде це«добре» — якщо двом цього достатньо, то всі відмінності втрачають значення.

— Треба пройти через прірву, щоб опинитися на іншому березі. Так починається все нове.

"Твої" люди завжди з тобою, поруч, не важливо, як і де, - на сусідньому табуретці або в вікні скайпу.

Щастя не знаходять, його творять.

Запитую себе: "У чому причина?" Не знаходжу певної відповіді. Просто щось зупинилося, вигоріло, охололо, згасло чи стерлося. Та будь що, можна підібрати сотню порівнянь. Факт залишається фактом: нас немає. Є я, є ти окремо. Коли я бачу тебе онлайн, я розумію, що люблю тебе шалено, що готова цілувати екран, на якому просто є твоє ім'я. Коли не бачу тебе в мережі, уявляю темряву різних подій, які могли з тобою статися, переважно чомусь трагічні... Все розумію, все-все, але нічого зробити не можу. Наче щось померло. В мені. І в тобі, здається, також. Ти ж теж не пишеш. Хочеш мовчати? Хочеш розглянути майбутнє? Цікаво, ти мене все ще любиш?