Москва і сама була п'яна, і всіх своїм хмелем пригощала.

А шкільне кохання — кімнатне, станеш його пересаджувати з горщика у доросле життя — бур'яни заб'ють.

Я живий, живі весь час спізнюються, мати, а от мертві якраз нікуди не поспішають.

Але ми ж завжди по-людськи ми... Тут додамо, тут зменшимо, тут у нас дурдом проголосує, тут в'язниця підтримає одноголосно, тут морг, та й студенти багато що ще здатні! А пенсіонери... Ми по селах вихором промчимося з обозом, з гуманітарною допомогою, всі як один наші будуть, чи жарт — проднабір за галочку отримати! Вони душу б за таке віддали запросто, а тут її всю не просять — розбивай траншами і раз на чотири роки торгуй собі...

Начебто все і правильно зробив, а все одно - в пекло. На землі життя так організоване, щоб усі люди неодмінно до пекла потрапляли. Особливо у Росії.

Ні від чого не легшало. Ні з ким не складалася розмова. Ніхто на жодне запитання Іллі не міг відповісти. Жаль не було. Страху не було. Задоволення не було. Зовні був вакуум, і всередині був вакуум. Безповітряне бездушне. Додому їхав тільки тому, що треба було їхати кудись. Приїхати та лягти спати. Проспатися і розкрити собі вени. Нічого в цьому не було складного, на зоні навчили. Нічого в житті не було складного: і вмирати легко, і вбивати — запросто. Але від жодного легше не стане, ні від іншого.

За богом грішники женуть, мусолять його, з рамсами пристають. Праведній людині з богом, як із водієм автобуса — нема про що розмовляти. Маршрут зрозумілий: довіз - вийшов.

Як же, як же. Референдум. Народ скаже так – значить, так. Скаже ні  , отже, народ погано подумав. Нехай народ подумає ще раз.

Накази зверху нашій країні лише юридично оформляють колективне несвідоме.

Йому Москва, їй туга.