У тиші вони спіткали ще один ступінь близькості — спілкування без допомоги слів.

Ти обіцяла вдавати, що любиш мене, поки я не помру, а замість цього вдаєш, що я помер.

Я багато про що хотіла поговорити. Але знала, що йому буде боляче. Тому я закопала це в собі — нехай мені буде боляче.

Навіть коли ти атеїст, це ще не означає, що тобі не може хотітися, щоб у речей була мета.

Ми є, тому що ми є. Ми можемо скільки завгодно уявляти галактики, не схожі на нашу, але інших у нас немає.

— Ну, дивись: що буде, коли літак скине тебе посеред пустелі Сахара, і ти візьмеш пінцетом одну піщинку і посунеш її на один міліметр? Що це означатиме?
— Ну, на кшталт, що я зрушив піщинку.
— З чого випливає?
— З чого випливає, що я зрушив піщинку.
— З чого випливаєш, що ти зрадив Сахару. Величезну пустелю, якій мільярд років. А ти її зрадив.

ЛЮДСЬКІ ДРУКИ:
Смуток від того, що могло б бути

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ДРУКИ:
Печаль книги, що дочитується.

Той, хто думає, що секунда швидше десятиліття, не зрозуміє мого життя.

Це тато?
Можливо.
Але навіть якщо не тато, то все одно людина.
Я вирвав ці сторінки.
Я склав їх у зворотному порядку: останню – спочатку, першу – наприкінці.
Коли я їх перегорнув, вийшло, що людина не падає, а злітає.
Якби в мене ще були знімки, він міг би влетіти у вікно, всередину будівлі, і дим всмоктався б у пролом, з якої б вилетів літак.
Папа записав би свої повідомлення задом наперед, поки б вони не стерлися, а літак долетів би задом наперед до самого Бостона.
Ліфт привіз би його на перший поверх, і перед виходом він натиснув би на останній.
Задкуючи, він увійшов би в метро, і метро поїхало б назад назад, до нашої зупинки.
Задкуючи, тато пройшов би через турнікет, прибрав би в кишеню магнітну карту і позадкував би додому, читаючи на ходу«Нью-Йорк Таймс» справа наліво.
Він би виплюнув каву в кухоль, забруднив зубною щіткою зуби і наніс бритвою щетину на обличчя.
Він би ліг у ліжко, і будильник продзвенів би задом наперед, і сон йому наснився б від кінця до початку.
Потім він устав би наприкінці вечора перед найгіршим днем
​​І приступив у мою кімнату, насвистуючи I am the Walrus задом наперед.
Він пірнув би до мене в ліжко.
Ми дивилися б на фальшиві зірки, що мерехтіли під нашими поглядами.
Я сказав би:«Нічого» задом наперед.
Він сказав би:«Що, старовина?» задом-наперед.
Я сказав би:«Тату?» задом наперед, і це прозвучало б, як звичайне Пап.