Коли мені було п’ять років, мама завжди казала мені, що головне в житті – щастя. Коли я пішов до школи, мене там запитали, ким я хочу бути, коли виросту. Я написав “щасливою людиною”. Мені сказали, що я не зрозумів завдання, а я відповів, що вони не розуміють життя.
Ми живемо у світі, де ми повинні ховатися, щоб зайнятися любов'ю, тоді як насильство практикується серед білого дня.
Звичайно, рок-н-рол уже не поверне моє життя. Але такі речі, як "Tutti Frutti" і "Long Tall Sally" до цього часу видаються мені різновидом авангарду. Сьогодні під цим терміном розуміють щось інше. Нещодавно в Грінвіч-вілідж зустрів одного знайомого Йоко, який про одну-єдину ноту міркував так, ніби сам відкрив її щойно. Але ніякий авангардист не зможе довести мені, що створюване ним — справді музика. Рок-н-рол - єдиний вид музичного мистецтва, який має сьогодні право на існування. І значення свого він не втратить ніколи.
Що б ми не говорили, це ніколи не відповідає тому, що хочемо сказати.
Коли мені було років дванадцять, я часто думав, що я, мабуть, геній, але цього ніхто не помічає. Я думав:«Я чи геній, чи божевільний. Який з них? Божевільним я бути не можу, бо не сиджу в психлікарні. Виходить, я геній». Я хочу сказати, що геніальність, мабуть, одна з форм божевілля.
Якщо ви робите щось прекрасне і піднесене, а цього ніхто не помічає - не засмучуйтесь: схід сонця - це взагалі найпрекрасніше видовище на світі, але більшість людей у цей час ще спить.
Життя це те, що відбувається з тобою, поки ти будуєш інші плани.
Я ніколи не думав про те, що писатиму великі речі, я просто пішов і написав їх.