Дорога це те, що лікар прописав.

Ми обоє лежали, дивлячись у стелю, і думали, що Господь наробив, коли створив життя таким сумним.

Гуляючи в цих краях, починаєш осягати крихітні діаманти східних хокку ; поети, що створили їх, ніколи не напивалися в горах і нічого такого, просто бродили, свіжі, як діти, записуючи все, що бачать, без жодних літературних оборотів і викрутасів, не намагаючись нічого придумати чи висловити. Підбираючись по схилу, що поросло чагарником, складали хокку і ми.
- Валуни на краю урвища, - сказав я, - чому не зриваються вниз?

Хіба не правда, що ми починаємо своє життя під батьківським дахом, що вірять у все на світі милими дітьми? Потім настає День тих, що втратили віру, коли розумієш, що ти жалюгідний, нещасний, бідний, сліпий і гол і, наче вселяючий жах, убитий горем примара, з тремтінням продираєшся крізь нескінченний кошмар цього життя.

Що це за почуття, коли їдеш від людей, а вони стають все менше і менше, поки їх порошинки не розсіюються у тебе на очах? — це надто величезний світ височіє своїм склепінням над нами, і це прощання. Але ми схиляємося вперед, назустріч новому безумству під небесами.

Вони скріпили свої стосунки нерозривними, диявольськими узами цілодобових розмов. (... вони зацементували свої відносини до звірячого ступеня безперервних щоденних та щонощових розмов.)

- Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете? - Ми не зрозуміли питання, а це було страшенно хороше питання.

Завжди є щось більше, завжди можна зробити маленький крок  вперед - межі немає.