З образою і ревнощами можна впоратися. Настав би день, коли ця жінка постаріла б, змінилася, зів'яла, і Максим би її розлюбив. Але Ребекка ніколи не постаріє. Вона  завжди буде такою ж. Її я побороти не могла. Вона  сильніша за мене.

Вона була молода, не старша дев'ятнадцяти років, але на обличчі її застигла печатка вічності, що тривожить пам'ять, немов у її гнучкому тілі мешкала давня як світ, невмираюча душа ; тьма часів дивилася з цих очей, вони так довго споглядали життя, що стали байдужі до неї.

Як добре, подумала Марія, що після занять коханням не залишається слідів. Обличчя не зеленіє, волосся не обвисає. Адже Бог  цілком міг зробити, щоб так і було. І тоді кінець. Жодної надії.

Я не міг вибачатися за чужий вчинок. Козел відпущення завжди винний.

Варто жінкам залишитися без діла, вони потрапляють у біду. Вдаряються в релігію або заводять коханця.

Люблю тишу після відходу гостей. Стільці зсунуті, подушки розкидані, — каже, що люди добре провели час. Але повертаєшся в спорожнілу кімнату, і завжди приємно, що все скінчилося, що можна розслабитися і сказати: ось ми й знову самі.

... Самотня людина - людина неприродна, вона швидко впадає в сум'яття. За сум'яттям приходять фантазії. За фантазіями – безумство.

З приходом перших квітневих днів щось невловиме проникає в повітря, стосується вашої щоки, відгукується у всьому вашому тілі, і тіло оживає.

Я думаю тільки про тебе, - сказав він. — Більше я ні про що не жалкую. Якби я міг повернутися назад, я б знову зробив те саме. Я радий, що я вбив Ребекку. Мене ніколи не мучитимуть докори сумління через неї. Ніколи. Але ти... Я не можу забути, що я зробив тобі. Я дивився на тебе весь ленч, я не міг думати ні про що інше. Воно зникло назавжди, це кумедний, юний, втрачений вираз, який я так любив. Я вбив його, коли я розповів тобі про Ребекку. Зникло назавжди. Ти подорослішала за одну добу...