П'яна людина — гірша за звіра.

У цьому було навіть щось привабливе, якась особлива, радість, що віддає помстою, — пити з людиною, від якої немає  і не може бути вже таємниць і в якої, у свою чергу, могли бути таємниці.

Вигляд із вікна в трубочку не згорнеш, у валізу не покладеш.

Сльози ллються так щедро й стрімко, що здається — не з очей, а звідкись із дна серця, що підганяє його частим і пружним биттям.

Ігнатов не розумів, як можна любити жінку. Любити можна великі речі: революцію, партію, свою країну. А жінку? Та як взагалі можна одним і тим самим словом висловлювати своє ставлення до таких різних величин – немов класти на дві чаші терезів якусь бабу і Революцію? Дурниця якась виходить. Навіть і Настасья – манка, дзвінка, але все одно – баба. Побути з нею ніч, дві, від сили півроку, потішити своє чоловіче – і все, годі. Яке вже це кохання. Так, почуття, багаття емоцій. Горить – приємно, перегорить – здунеш попіл і далі живеш. Тому Ігнатов не вживав у промові слово любити- Не опоганяв.

Почуття вони на те й дано, щоб людина горіла. Якщо немає  почуттів, пішли — що ж за вугілля триматися?

Життя - складна дорога, вулим. Складна та довга. Іноді хочеться сісти на узбіччі і витягнути ноги - нехай все котиться повз, хоч у саму пекло, - сідай, витягай, можна!

Смерть була скрізь. Зулейха це зрозуміла ще в дитинстві. І трепетно-м'які, вкриті найніжнішим сонячно-жовтим пухом курчата, і кучеряві, ягнята, що пахнуть сіном і теплим молоком, і перші весняні метелики, і рум'яні, налиті важким цукровим соком яблука – всі несли в собі зачаток майбутнього.

Погані думки, як цвяхи, вбиваються в мозок, колють його на частини.

Думки – не річка, греблею не перегородиш; нехай течуть.