— Все це для мене несподівано, — вів далі Микола Миколайович. — Жили поряд, а я толком у тобі нічого не зрозумів. Не проникнув у твою душу, — ось що прикро.

- Дідусю! Любий! Пробач мені!..
— За що? 
— За те, що я їм вірила, а вони з тебе сміялися.
— Хіба ти в цьому винна? Та й вони не винні, що сміялися з мене. Їх можна лише пошкодувати та постаратися їм допомогти.
— Може, ти любиш їх? 
- Звісно.
— І Вальку, і Рудого, і Кудлатого?!
— Кожного окремо — ні! А всіх разом – так, бо вони – люди!

Життям треба ризикувати неодмінно, інакше що ж це за життя, це якесь безглузде спання та обжирання.

Страшно, коли один проти всіх, навіть якщо ти маєш рацію.

Вона навпомацки вибирала шлях у житті, але як безпомилково! Серце горить, голова палає, вимагає помсти, а гідні вчинки.

Як каже одна моя знайома, дуже весела старенька: "Помічаю, що від чаю багато користі отримую!"

До чого вона прекрасна, як вона вміє сильно любити і як уміє навіть у занепалій людині помітити мить його величі.