Грубий і жорстокий начальник, брехливий вихователь, безсовісний лікар, але все це дрібниці в порівнянні з розтлінною силою блатного світу. Ті ж люди, і ні—ні та й прогляне в них людське. Блатні ж – не люди.

Влада – це розбещення. Спущений з ланцюга звір, прихований у душі людини, шукає жадібного задоволення своєї одвічної людської суті у побоях, у вбивствах. Я не знаю, чи можна одержати задоволення від підпису на розстрільному вироку. Напевно, там теж є похмура насолода, уява, яка не шукає виправдань.

Людина щаслива своїм вмінням забувати. Пам'ять завжди готова забути погане і пам'ятати тільки добре.

Є люди, які завжди всі знають і всі вгадують. Є й такі, які у всьому хочуть бачити краще, і їхній сангвінічний темперамент у найважчому становищі завжди відшукує якусь формулу згоди з життям. Для інших, навпаки, події розвиваються до гіршого, і всяке покращення вони сприймають недовірливо, як недогляд долі. І ця різниця суджень мало залежить від особистого досвіду: вона  дається в дитинстві – на все життя…

Втім, при голоді, холоді та безсонні ніяка дружба не зав'язується, і Дугаєв, незважаючи на молодість, розумів усю фальшивість приказки про дружбу, яку перевіряє нещастя і біда. Для того щоб дружба була дружбою, потрібно, щоб міцне підґрунтя її було закладено тоді, коли умови, побут  ще не дійшли до останнього кордону, за яким вже нічого людського немає  в людині, а є тільки недовіра, злість і брехня. Дугаєв добре пам'ятав північну приказку, три арештантські заповіді: не вір, не бійся і не проси...

Наше знання людей нічого не дає нам у житті корисного. Що толку в тому, що я розумію, відчуваю, розгадую, передбачаю вчинки іншої людини? Адже своєї поведінки щодо нього я змінити не можу, я не доноситиму на такого ж ув'язненого, як я сам, чим би він не займався. Я не добиватимуся посади бригадира, що дає можливість залишитися в живих, бо найгірше в таборі — це нав'язування своєї (чиїїсь чужої) волі іншій людині, арештантові, як я. Я не шукатиму корисних знайомств, даватиму хабарі. І що толку в тому, що я знаю, що Іванов - негідник, а Петров - шпигун, а Заславський - лжесвідок?

Табірний досвід - цілком негативний, до однієї хвилини. Людина стає лише гіршою.

У минулому і теперішньому для успіху необхідно, щоб письменник був кимось на зразок іноземця в тій країні, про яку він пише. Щоб він писав з погляду людей, - їхніх інтересів, кругозору, - серед яких він виріс і набув звичок, смаків, поглядів. Письменник пише мовою тих, від імені яких він говорить. І не більше. Якщо ж письменник знає матеріал дуже добре, ті, для кого він пише, не зрозуміють письменника. Письменник зрадив, перейшов на бік свого матеріалу.

Росія – країна перевірок, країна контролю. Мрія кожного доброго росіянина – і ув'язненого, і вільнонайманого – щоб його поставили щось, когось перевіряти. По-перше: я над кимось командир. По-друге: мені надано довіру. По-третє: за таку роботу я менше відповідаю, ніж за пряму працю.

– Тож жити я не можу. "Краще померти стоячи, ніж жити на колінах", - урочисто сказав Шестаков. - Хто це сказав?
Справді. Знайомі фрази. Але не було сил згадати, хто і коли говорив ці слова. Все книжкове було забуте. Книжковому не вірили.