Людина так нещасно влаштована, що, якщо їй нічим відволіктися від думок про себе, вона негайно занурюється в глибокий сум.

Вся наша гідність – здатність мислити. Тільки думка підносить нас, а не простір і час, у яких ми – ніщо. Постараємось думати гідно: у цьому — основа моральності. (Людина не що інше, як тростина, дуже слабка за природою, але ця тростина мислить... вся наша гідність полягає в думці. У цьому відношенні ми повинні підносити себе, а не стосовно простору і часу, який ми не зуміли б постараємося ж навчитися добре мислити: ось принцип моральності.)

Ми повинні дякувати тим, які вказують нам наші недоліки.

Якщо ви вірите в щось, а його немає, то ви нічого не втрачаєте. Але якщо ви не вірите, а воно є, то ви втрачаєте все!

Ми ніколи не обмежуємось справжнім. Бажаємо, щоб скоріше настало майбутнє, шкодуємо, що воно ніби повільно посувається до нас; або згадуємо минуле, хочемо утримати його, а воно швидко від нас тікає. Ми такі нерозумні, що блукаємо в часах, які нам не належать, не думаючи про те, що дано нам.

Наша природа така, що потребує безперервного руху; повний спокій означає смерть.

Усього нестерпніше для людини, це повний спокій, без пристрасті, без діла, без розваги. Він відчуває тоді свою нікчемність, свою недосконалість, свою залежність, неміч, порожнечу. Негайно з глибини душі піднімається нудьга, морок, прикрость, смуток, досада, розпач. (Усього нестерпний для людини спокій, не порушуваний ні пристрастями, ні справами, ні розвагами, ні заняттями. Тоді він відчуває свою нікчемність, занедбаність, недосконалість, залежність, безсилля, порожнечу.)

Ми безтурботно прямуємо до прірви, затуливши очі чим попало, щоб не бачити, куди біжимо.

Хтось має право вбити мене на тій підставі, що я живу по той бік річки і що мій монарх посварився з його монархом, хоча я ні з ким не сварився!

Лише закінчуючи писати задуманий твір, ми усвідомлюємо собі, з чого нам слід його почати. (Останнє, що розумієш, коли пишеш книгу - це з чого її слід почати.)