Я зрозуміла, чого хочу для себе: не мужності (навіщо вона мені, я жінка), не сил (бо з сильних особливий попит) взагалі нічого, крім стійкості. Коли переживаєш щось жахливе, що розриває світ на шматки, з'являється таємне полегшення – ну ось найстрашніше сталося, гірше вже не буде. Буде буде, буде. Ніхто не дасть перепочити, стерти крижаний піт з чола, ніхто не пообіцяє:«Все, все».

З кожною наступною втратою вмирати від горя стає все безглуздіше: якщо і того пережила, і цього, до чого здаватися третьому? четвертому? восьмому? І коли вже було тринадцять, то чому б і не бути чотирнадцятому? Хто сказав, що це останній? Тому, коли хтось на твоїх очах іде у тривалий відчай, починаєш підозрювати, що це нерви, просто нерви, небажання тримати себе в руках. Але є ще третій варіант, який зазвичай не враховуєш, —«просто таке сильне кохання».

Після нашої першої ночі я їхала додому з обличчям, за яке в метро можуть побити. Вісім ранку, натовп, розлючений самим фактом свого існування, а в мене розбещене блаженство на фізіономії і щасливо розслаблене тіло, яким зрідка пробігає хтива судома.

Через два місяці сльози закінчилися, ще через чотири я згадала, що їсти потрібно щодня, ще через півроку перестала боліти, років через п'ять закохалася знову. І лише тоді знову навчилася плакати.
І нині я жалкую, що не відпустила його рівно в той момент, коли відвернулася, йдучи. Мистецтво любити, якому я продовжую вчитися, поки звелося для мене до наступного простенького закону: потрібно належати коханій істоті цілком, поки вона поряд, але прощаючись - попрощатися назавжди. "По-перше, це красиво..."

Смуток виходить мовчанням та сльозами.

Коли сказано всі слова,
Написані всі думки,
Коли питань не залишилося
І зустрічі припинилися, -
Прощаються всі образи,
Окрім однієї -
Що ж ти, сука, мене не полюбив?!
Невже важко було...

Біль виявився таким несподіваним, сильним і незаслуженим, що він навіть не заплакав, а дуже здивувався.

Одні люди мріють щось мати, інші – кимось стати, а треті – щось зробити.

Найпростіший спосіб утримати при собі двадцятирічного хлопчика – давати йому на першу вимогу. Після підліткового голоду хлопець якийсь час думатиме, що він у раю. Найпростіший спосіб утримати при собі двадцятип'ятирічного юнака – не давати йому. Дуже сильно здивується. Найпростіший спосіб утримати при собі тридцятирічного чоловіка - оселитися з ним разом. У цьому віці вони, як коні, хто осідлає і міцніше вчепиться, той і покатається. Найпростіший спосіб утримати при собі сорокарічного дядечка – бути на 15 років молодшим.

Це справді найчастіше відбувалося навесні, хоча траплялося і під осінь, у такий час, коли все змінюється. Воно все цвіте або в'яне, води починають текти або замерзають, а ти раптом відчуваєш, що стаєш шовком, тіло твоє мнеться і в'ється, розгладжується і льне, не зрозуміти навіть, до чого чи до кого. Собі бачишся шовком, а ближнім своїм – сріблом, бо їм починає здаватися, що ти оточена непроникною прохолодою, твердою блискучою скоринкою, через яку не подряпатися. І тоді горе їм, ближнім, бо ти начебто й не чекаєш, але хтось має прийти і наблизитись, обминути кордон, не помітивши його, і за це зірвати всі квіти, Зібрати плоди і отримати всі призи, треба йому чи не дуже. А поки його немає, так легко і самотньо, що дивися того відлетиш, крок, інший, а потім думаєш, а навіщо я - ногами? адже летіти швидше, якщо вже я лише шовк, лише шарф. І безглуздо питати, які плани на літо чи«що ти робиш цієї зими» – хто, я? Нема чого розповісти, нема чим похвалитися, тому що серед ваших земних подорожей і ваших перемог немає  місця для мене, і я не маю жодного знання ні про себе, ні про майбутнє, крім одного, – а в мене скоро буде любов.