— Краще приходь завжди в ту саму годину, — попросив Лис. — Ось, наприклад, якщо ти приходитимеш о четвертій годині, я вже з третьої години відчую себе щасливим. І чим ближче до призначеної години, тим щасливіше. О четвертій годині я вже почну хвилюватися і тривожитися. Я дізнаюся про ціну щастя!

Ти загруз у вигадуванні по дрібницях і не здогадуєшся, що мить може вмістити в себе ціле життя.

І коли ти втішишся (врешті-решт, завжди втішаєшся), ти будеш радий, що колись знав мене. Ти завжди будеш мені другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Іноді ти ось так відчиниш вікно, і тобі буде приємно... І твої друзі будуть дивуватися, що ти смієшся, дивлячись на небо. А ти їм скажеш:«Так, так, я завжди сміюсь, дивлячись на зірки!» І вони подумають, що ти збожеволів. Ось який злий жарт я з тобою зіграю.

Ти живеш у своїх вчинках, а не в тілі. Ти – це твої дії, і немає іншого тебе.

Кохання треба знайти себе. Я врятую того, хто полюбить існуюче, тому що таке кохання можна наситити.

А ви огрубіли, вам здається, що треба кричати на всю горлянку, щоб вас почули.

Зі смертю кожної людини вмирає невідомий світ.

Найважливіше найчастіше невагоме. Тут ніби найважливіша була посмішка. Часто усмішка і є головне. Посмішкою дякують. Посмішкою винагороджують. Посмішкою дарують тобі життя. І є посмішка, заради якої підеш на смерть.

Я шукаю того, хто схожий на вікно, відчинене на морі. Навіщо мені дзеркало із власним відображенням? Воно переповнює мене тугою.

Туга - це коли хочеш чогось, сам не знаєш чого... Воно існує, це невідоме і бажане, але його не висловити словом.