Я живу в собі, як у поїзді, що рухається. Я сів у нього не з власної волі, у мене не було вибору, і я не знаю кінцевої станції. Одного разу, в давнину, я прокинувся у своєму купе і відчув, що перебуваю в русі. Це збуджувало, я прислухався до стукоту коліс, підставляв обличчя зустрічному вітру і насолоджувався швидкістю, з якою повз мене проносилися предмети. Мені не хотілося, щоб поїзд зупинявся. І вже в жодному разі не хотів, щоб він десь зупинився назавжди.

Розуміння себе – це відкриття чи створення?

В юності ми живемо так, начебто безсмертні. Знання про те, що помремо, в'ється над нами, як стрічка серпантину, не зачіпаючи.

В інтимності ми обмежені один одним, і невидимі кайдани стають нашими визвольними узами. Обмеження це імперативно: воно передбачає винятковість. Ділити означає зраджувати.

Пам'ятаючи про смерть, ми прокладаємо дорогу до інших. Припиняємо ворожнечу, просимо вибачення за нанесену образу, висловлюємо симпатію до тих, до яких малодушно не могли прийти раніше. Речі, що здавались нам важливими, втрачають свою значущість: шпильки, фанаберії, взагалі всі неприємності, що інші обрушують на нас під впливом настрою. "Memento"* - це запрошення відчути себе інакше.

Помилка думати, що вирішальні моменти життя, що назавжди змінюють її звичну течію, повинні бути виконані ефектного, кричущого драматизму, такий собі виплеск душевних поривів. Насправді драматизм життєво важливих поворотів неймовірно тихий. Він має так мало спільного з гуркотом вибуху, стовпом полум'я або виверженням лави, що поворот - у той момент, коли він відбувається - залишається часом навіть непоміченим. Якщо він починає свою революційну дію і піклується про те, щоб життя зодягнулося в нове світло або отримало зовсім нове звучання, то робить це безмовно. І в цьому дивовижному безмовності його особливеблагородство.

... для багато чого, що ми переживаємо, вирішальне значення має те, що воно не пов'язане з думкою про кінцівки, скоріше з відчуттям, що попереду ще багато часу.

Якщо інші доводять нас до того, що ми на них злимось: на їхню безпардонність, неправедність, грубість — вони відчувають свою владу над нами.

Ми не обмежені коротким сьогоденням, воно простягається глибоко в наше минуле. Воно пронизує всі наші почуття, особливо ті глибинні, які визначають, хто ми є і як це бути тим, хто ми є. Ці почуття не мають  тимчасових рамок, вони цих рамок не знають і не визнають.

Чи дійсно, що хтось дійсно цікавиться мною, а не своїм інтересом до мене?