Ми творці. Деміурги реальності, що оточує нас. Саме ми створили її такою. Ти колись думав, що ми не можемо жити без приводу? Нам потрібен привід, щоб подружитися, нам потрібен привід, щоб любити, нам потрібен привід, щоб просто заговорити з людиною, нам потрібен привід, щоб заснути і прокинутися. І ми болісно його шукаємо, переступаючи з ноги на ногу на брудному асфальті, колупаючи пальцем душу в спробі вигадати спритні слова тоді, коли хочеться просто підійти і сказати: привіт, давай поговоримо? Просто так. Тому що в тебе гарні очі. Тому що вже осінь, а разом тепліше. Тому що ми просто люди і дивимося в одне небо. Тому що кожна душа людська — індивідуальна, неповторна і прекрасна, і не вистачить життя, щоб дізнатися про кожну, але так хочеться... І ти підходиш, говориш, дивлячись в обличчя: давай просто поговоримо... і отримуєш зустрічне питання: з приводу? Ми робимо світ складнішим, ніж він є. Я дивлюся на хлопчиків, що мчаться на вітряних вулицях: я зараз підійду і скажу їй, що... і далі мука на обличчі. Немає  приводу. Скільки часу, як пройти в бібліотеку, Ви впустили... Дівчина, Ви впустили різнобарвний листопад у моє серце, Ви закружляли в танці вій мій погляд, дівчино, подивіться на мене, посміхніться і підемо гуляти парком, випускаючи на дзеркало калюж сонячних зайчиків сміху. Але все ж таки іноді зустрінеш людину, яка не шукає приводу, щоб жити, яка чимось схожа на тебе, яка бачить цей світ простим, який не любить масок, тому що повітря під ними важкий і пропахлий гримом, який вчився ходити не торкаючись землі.

Коли мене запитають: Хто ти?, Я впевнено відповім: Я - ніхто. Я фрагмент, уламок дзеркала світу, що майнув у твоїх руках на мить, перш ніж зникнути назавжди».

Я продовжуюсь гірчичним заходом сонця, красиво і холодно, я — лютий.

Ти розпустиш з серця болючі мерзлячки слів, ніби віддарених згори, дуже тихо, повітряно, майже для себе і ще для когось, хто чує.

Мені казали, що є ті, хто розумніший за тебе. Мені казали, що є ті, хто красивіший за тебе. Мені говорили, не розуміючи одного: що ти, чоловіке мій, у житті моєму, душі моїй, долі моєї, серце моєму не вище всіх інших людей. Ти вищий за всі порівняння.

Тут щось від мудрості прожитих віків. Тут здатність прощати живе, ніби в небо проросла і немов з людьми спільно.

Це боляче не мені, це боляче словам у тому листі, що тобі не відправив.

Ми всі торгуємо собою всерйоз. Кожен з нас. Просто один продає тіло, інший час, третю працю, четверту свою душу. І що страшніше: фізична чи духовна проституція – це окреме питання.

Щоб у душах виросло садами те добро, що сіяч і жнець, та любов, що зріє між нами, дай нам усім початок і кінець.

Але є щось більше за звичне русло. І є щось більше, ніж ми.