Немислима мужність безтурботності,
непоправно споріднена мені,
коли на волосок від нескінченності
ти ловиш іскри швидкоплинних днів.
Ти обпалюєш пальці, ти гойдаєшся
на волосині, натягнутій долею.
Але ніколи ти на смерть не зневіришся -
і вічність усміхається тобою.

Не заздривши сонму чужих турбот
і теплу чужого житла,
між вами так само живе
людина на ім'я я.
І будь-який інший, кого не візьми,
пекар, крамар, листоноша,
для нього, як водиться між людьми,
людина на ім'я він.
І миготять відблиски тисячі облич,
і дивиться Бог  з висоти,
як він шукає по всіх боках землі людини на ім'я ти.
А знайде – наскільки дивні діла Твої! –
і світло народиться з пітьми,
коли народяться з тих двох
двоє на ім'я ми.
Дай їм Бог, і ангел над ними рей,
і бережи їх, ангеле, від усіх скорбот,
нехай мине їхня доля моя,
людини на ім'я я.

Любов моя за тридев'ять земель,
дякую, прощаю заради Бога
за те, що жити в епоху змін
мені пощастило в твої очі не дивлячись.
На страх і ризик, болісно, ​​важко
і так легко, як мені даєте нині,
не міряючи себе твоїм соромом,
твоєю надією і твоєю гординею.
Мабуть, так влаштувала доля
горда, дбайлива, щоб
я став через брак тебе -
тобою і чимось більшим, ніж ми обидва.
І точно там, де мені найбільше хворіє за
тебе, всього смертельніше, не вистачало -
я ріс. Так рвуться з живого коріння
над спилом стеблинки пагонів малих.
І не торгуючись з Богом і долею,
згідно чи всупереч природі,
так я і заповнював самим собою
зяючу порожнечу навпроти.
І ось уже не стало порожнечі,
а що лишилося, мною заростає.
І я не знаходжу, куди тут ти.
Але мені тебе так дивно не вистачає.

Поки навколо сяє листопад, вітер
колихає золоту річку. На це листя страшно наступати, а більше нікуди. Ще встигнемо перезимувати і в бруд втоптати безневинність білого снігу. А страшно як — коханих зраджувати, а більше нема кого. Весна прозора. Шовк - її вбрання. Клянися, що розлучаємося не навічно. Страшнішого немає  — надію втратити, а більше нічого. Дозріло літо, як заборонений плід, і яскраво-червоне світло сліпить очі під віками.












Молитися страшно. Богу – не зрозуміє.
А більше нема кому.