Весною поїхав до мисливського табору
Махмуд — багатославний забульський султан.
Стара до нього звернулася несміливо, -
Від диму поневірянь обличчя почорніло.
Жорстоке насильство, жорстоке свавілля!
Розірвано плаття по самий поділ.
Сказала:«Ти, царю, справедливістю славний, -
Так будь справедливий і до старої безправної»,
Під'їхав прогнати її охоронець,
Проте його усунув повелитель.
Сказав, підносячись на білому коні:
«Скажи смуток свій, жінка, мені,
Султану дано справедливість і сила».
Скажи, чия рука тобі зло  вчинила».
З очей у вдови, в її глибокому горі
, Горючі сльози струменіли потоком.
І мовила стара:«Будую я,
Убого живу - допомагають друзі.
Двох дочок маю та малого сина,
Батька їх згубила лиха година.
А голод не стерпиш, потрібний і одяг, -
На жебрачку зовсім я стала схожа.
Гну спину над пожитком у дні врожаю,
Колосся пшениці та проса збираючи.
Була я від щоденних турбот.
Не скажеш: стара в достатку живе.
Що ж гониш мене, немов кара Господня?
Адже завтра настане слідом за сьогодні!
Доки пригнічувати підлеглих своїх!
Доки віднімати надбання у них!
Була цілий місяць працювати я рада
У саду багатіючи за жменю винограду.
Вчора, в день розплати, з веселою душею,
Взяла виноград зароблений свій.
Раптом бачу — п'ять воїнів чекають на дорогу:
«Гей, стій!». Підкосилися втомлені ноги.
Один забирає весь мій виноград,
ридаючи, тягну я кошик назад.
Інший, погрожуючи короткою розправою,
Щоб я не кричала, стебнув мене батогом,
Сказав:«Я султана Махмуда слуга!
Змирись і мовчи, коли життя дороге.
Спробуй султана сльозами розчули!
Іди, старенько, своєю дорогою!»
Довелося заради життя мені губи замкнути.
Полювання твого знала я шлях.
Тебе тут півдня чекала я, стоячи, - І серце
гнівне не знало спокою. Тепер, коли знаєш про злих людей, Ти бійся гарячої моєї молитви! Коли мені, беззахисній, не даси ти управи, Пожалуюсь Господу сили та слави! Адже стогін пригніченого в ранковий час І стріл і кинджала гостріший для нас. В годину ранку молитва і плач пригнічених, Стіння сумних дахів позбавлених І тисячі воїнів зламають хребти!









О, бійся насильства, слуга правоти!
Коли з бідною старою вчиниш неправо,
Тобі осоромить твоя ж держава.
Іншому ти царство віддаси під кінець,
Іншому надягнуть твій царський вінець!
Нехай воїн, о царю, - мій лиходій і грабіжник,
У день Судний відповиш і ти, повелителю!
Махмуд, вражений, поник нерухомий,
І мовчки стара стояла перед ним.
І мовив султан великий, ридаючи:
«На що нам і життя, і держава така,
Коли жінці вдень, на проїжджому шляху,
Додому виноград не дають донести?
День Судний прийде - за ці діяння,
Як кожен у світі, я буду у відповіді.
Стара виявиться шаху ворогом, -
Як встану з мертвих при такому вантажі?
Відкинувши її, чи знайду спасіння?
Чи не буду я сумний у день неділі?»
Старій сказав:«Підійди до мене ближче!
Усього, що захочеш, проси! Говори ж!
Стара у відповідь:«Подаруй мені хоч скарб, -
Образи моєї не візьмеш ти назад!
Правитель живе для закону і права,
Інакше на що нам така держава!