Друзів я випробував своїх, і знатних, і найпростіших:

Не вірний з них жоден і сповнений підступності будь—який.

Мешканець намету, час в'ючити намет -
Адже голова каравану скачав свій килим,
Загримів барабан, і верблюди встають,
І погоничі гасять непотрібне багаття.
Близький час молитви, і сонце з місяцем
На одній висоті помічає мій погляд.
Але сходить місяць, сонце хилиться вниз,
За грядою Вавилонських ховається гір.
І розходяться чаші ваг золотих,
Дозволяється світла і сутінки суперечка.
Я не знав, о моя срібляста ялина,
Що так скоро померкне небесний простір.
Сонце шлях не перерве у блакитній висоті.
Але несподівано перервати ми маємо розмову.
О красуня, рухається час-хитряк,
Всім закоханим бажанням наперекір,
І народжена нині розлуки туга
Зріла в утробі долі з давніх-давен.
Побачила моя кохана горе,
І вії одягли перлинний убір,
І до мене підійшла, припадаючи до землі, -
Немов до пораненого птаха я руки простяг.
Обвилися її руки навколо шиї моєї,
І зі щік її ніжних я сльози втер.
Мені сказала:«Про злий гнобитель, клянуся,
Ти, як ворох, у жорстоких рішеннях швидкий!
Вірю я, що прийдуть каравани назад,
Та чи повернешся ти, серцевикрав злодій?
Ти у всьому заслужив від мене похвалу,
Але в коханні заслужив ти лише гіркий докор!