— Це не твоя справа — злитися на бабусю.
— Але що я можу вдієш, якщо все одно злюся. Як можна бути такою божевільною? І чому мені ніхто не розповідав, як усе було насправді? І чому тепер, коли я все знаю, я все одно так шалено за нею сумую?!
Дивна штука – смерть. Нехай багато хто все життя проживає так, ніби ніякої смерті немає зовсім, добру половину наших днів саме смерть служить однією з головних мотивацій нашого існування... Ми боямося її, звичайно, проте ще більше бояться, що вона забере не нас, а когось іншого. Адже найстрашніше – це коли смерть забуває про нас. Прирікаючи на самотність.
Якщо падаєш давно, то перестаєш бачити різницю між падінням та польотом.
Вранці, щойно ми розплющуємо очі, життя вже стоїть напоготові, щоб обрушити на нас чергову лавину«треба зробити!» і«не забудь!». Ми не встигаємо подумати, зітхнути, як прокидаємось і одразу намагаємося прорватися крізь цю купу справ, бо завтра на нас звалиться нова. Іноді ми зупиняємось і оглядаємось навколо – на робочому місці, під час батьківських зборів чи просто на вулиці – і з жахом розуміємо, що всі інші точно знають, чим вони займаються. І тільки нам весь час доводиться вдавати. У решти на все вистачає грошей, у них все під контролем і на все лишаються сили. Діти інших давно навчилися плавати.
- У тебе немає запальнички?
- Мені сім років! - відрізала Ельса.
— І довго ти цим прикриватимешся?
— Доки мені не виповниться вісім!
Нині всі подалися в програмісти, та в айтішники, та в місцеві начальники – ходять порноклубами і здають квартири нелегальним шляхом. Офшори та інвестпортфелі. А працювати ні-ні. Країна, де всім аби тільки обідати з ранку до вечора.
... тугодуми завжди звинувачують у неуважності тих, хто розуміє швидко.
Право онуків — знати, що є людина, яка завжди на твоїй стороні. Незалежно від обставин. Навіть якщо ти помиляєшся. Особливо якщо ти помиляєшся.
Бабуся - це одночасно щит і меч, це дуже особливий вид любові, недоступний жодній світлій голові.
А потім вона пішла, залишивши його віч-на-віч зі світом, мови якого він уже не розумів.
— Я тут подумала... — обережно починає вона.
— Не думай більше: це шкідливо.