Раніше він був для мене лише об'єктом задоволення бажань. А тепер, останніми секундами його життя, я любив його.

Іноді він зустрічав людей, яких за інших обставин міг назвати друзями.
Але як тільки він залишав насиджене місце, ці знайомі зникали, ніби стерті гумкою з аркуша реальності.

Я вийшов з утроби без моральних норм, і з того часу ніхто не зміг мені їх нав'язати.

Мене не мучать жалю про скоєне. Я переживаю лише про те, на що не наважився.

Мистецтво в тому, щоб навчитися, як провести з кимось своє життя, набратися сміливості творити з кимось поруч, розплавити обох душ до температури лави і злити їх у сплав, який встоїть проти всього світу.

Усі, кого я любив, давно померли. На світі не залишилося нічого, чого мені захотілося б навчитися, не існувало веселощів, яким я міг би насолодитися.

Вони нікому не дозволяли торкнутися себе. Здебільшого віддавав перевагу самотності. Тревор думав, що коли він не зможе малювати, він помре. Цю можливість він завжди зберігав захованою в куточку свідомості: втіху мотузки чи бритви, впевненість отрути на полиці, яка тільки й чекає, щоб її проковтнули. Але, йдучи, він нікого не візьме із собою.

Є ночі, ніби створені для смутку, або роздумів, або для того, щоб смакувати самотність.

Він не знав, чому перестав різати собі руки.
Це просто більше не спрацьовувало: біль таким шляхом більше не виходила.