А час він не лікує. Воно не заштопує рани, воно просто закриває їх зверху марлевою пов'язкою нових вражень, нових відчуттів, життєвого досвіду. І іноді, зачепившись за щось, ця пов'язка злітає, і свіже повітря потрапляє в рану, даруючи їй новий біль... і нове життя... Час — поганий лікар. Примушує забути про біль старих ран, завдаючи все нові й нові… Так і повземся по життю, як її поранені солдати… І з кожним роком на душі все зростає та зростає кількість погано накладених пов'язок…
Коли я дивлюсь сьогодні на світ навколо, на очі завжди попадаються такі газетні ілюстрації: "Жіночий полк у Радянському Союзі займається снайперською стріляниною"або "Жіночий батальйон в Іспанії займається метанням гранат". Або... Поборникам жіночої рівноправності такого роду я можу сказати лише одне: Я був би не чоловіком, якби допустив щось подібне. Я пережив війну. Я знаю як це тяжко. Знаю, як багатьом чоловікам ця війна покалічила нерви. Я часто бачив десятки таких: їх трясло, коли вони вертались, вони були повністю пригнічені та зламані! Чи допустимо наражати такому жінку чи дівчину? Я би тоді втратив всяку повагу до німецьких чоловіків!..
Ніколи нічому не повірите, Перш ніж не порахуєте, не зміряєте, Ніколи, нікуди не підете, Якщо на карті шляхів не знайдете. І вам чужий той божевільний мисливець, Що, зійшовши на голу скелю, В п'яному щастя, в несвідомій тузі Прямо в сонці пускає стрілу.