Зі стихійними лихами неможливо боротися. Наближається ураган — доведеться забратися з дороги. Але коли ти в Єгері, то ти можеш дати бій  урагану. І перемогти.

А я шукаю в дощі, на екрані заходу
сонця і ночі.
А вітер забирає уламки зізнань,
але не приносить відповідей.
ми — безіменні хвилі в божевільному океані,
що змиває ніч зі світанком.

Рано чи пізно будь-який ураган, будь-яка буря вляжуться... і настане звичний спокій. Жоден шторм не триває нескінченно.

Коли шторміт – треба триматися міцніше.

Ніч видалася темною, майже непроглядною. Вдалині чувся грім, і блискали гострі блискавки. Море пінилося, обрушувалося на прибережні скелі. Я дивилася на буяння стихії і шкодувала, що невдовзі не зможу більше їм милуватися. Ні про що не шкодувала і не плакала, а ось про море… вже сумувала. Дивне відчуття. Неправильне.

- Бель, про що ти думаєш? - пролунав голос Ті.
- Про свободу. Про силу. Про нескінченність. Дивись, вода, ударяючись об берег, розбивається на найдрібніші бризки, і здається, що камінь переміг. Але найменша крапелька, як і раніше, залишається частинкою моря, і вона осипеться вниз, знову зіллється з хвилею і стане з нею цілим, ніби ніколи не зазнавала поразки. І вдарить знову. І знову. І так доти, доки не підточить камінь і він не здасться і не обвалиться, перетворившись на дрібну обкатану гальку. Море неможливо приборкати. Воно завзяте, норовливе і завжди вільне. Розумієш?

Воістину гарна хмара, що обіцяє шалений шторм, але краще милуватися нею з твердої землі.

Коли ти потрапив у шторм, дороги назад немає.

Воювати зі штормом — справа марна і шкідлива, бо вона може знищити, навіть не помітивши.