Проблема з'являється, коли ти поринаєш у домашню роботу. Твій розум запитує, коли ж повернеться зло. Воно серед нас у натовпі, грає в гру, піднімає температуру так повільно, що до моменту, як ми зрозуміємо, що ми в киплячій воді, буде вже пізно.
Люди ніколи не бувають такі чужі один одному, як тоді, коли їх примушують до штучних, тісних і душних відносин.
Тяжким вантажем гріх чужий
Лягає на серця,
І кимось пролита кров
Палить краплями свинцю
І меч провини, калічачи сни,
Стосується обличчя.
Кожен із нас — свій власний диявол, і ми перетворюємо цей світ на власне пекло. (Ми самі - диявол свій, і цілий світ
Ми перетворюємо на пекло.)
- Далеко-далеко за сосновим бором є маленький садок. Там густа і висока трава, там великі, білі зірки болиголова, і всю ніч співає соловей, а зверху дивиться холодний кришталевий місяць, і тисове дерево простягає свої велетенські руки над сплячими.
— Ви кажете про Саду Смерті?
- Так, Смерті. Смерть має бути прекрасною. Лежати в м'якій темній землі, щоб над головою гойдалися трави, і слухати мовчання! Не знати ні вчора, ні завтра. Забути час, пробачити життя, пізнати спокій. У твоїх силах допомогти мені. Тобі легко відчинити ворота Смерті, бо з тобою Любов, а Любов сильніша за Смерть.
Ось людина, яку всі стали б зневажати. А тим часом з них усіх він один, на мою думку, не смішний.
Може, тому, що він думає не лише про себе?
Ми всі припускаємося помилок. Ніхто не досконалий. Ні від кого не варто очікувати на ідеальність. Це дуже великий тиск, який запросто може нас роздавити.