А я — людина проста!
Тільки берун розквітає,
Їм свій ранковий рис.

Японські тривірші, хокку дивують своєю нерозбірливістю. Ці вірші не«ростуть із сміття», а залишаються із ним. Їм все одно про що говорити, тому що важлива не картина, а погляд. Хоку не розповідають про те, що бачить поет, а змушують нас побачити те, що видно без нього. Ми бачимо світ не таким, яким він нам видається, і не таким, яким він міг би бути, і не таким, яким він мав би бути. Ми бачимо світ таким, яким він був би без нас. Хокку не фотографують момент, а висікають на камені. Вони припиняють хід часу, як зупинений, а не зламаний годинник.