Все це неправда, – подумав я. – Усього цього не існує. Адже так само не може бути. Тут просто сцена, на якій розігрують жартівливу п'єску про смерть. Адже коли помирають по-справжньому, то це дуже серйозно». Мені хотілося підійти до цих молодих людей, поплескати по плечу і сказати:«Чи не так, тут тільки салонна смерть і ви тільки веселі любителі гри в помирання? А потім ви знову встанете і розкланятиметеся. Адже не можна ж помирати ось так, з не дуже високою температурою та уривчастим диханням, адже для цього потрібні постріли та рани. Адже я знаю це…

— Одного разу ти мене врятувала. Мені досі здається, що це було чаклунство. Вдруге мене рятувала сестра. Вона  не чаклунка, але наполеглива. Напевно, ви бажаєте мені добра і можете знову врятувати. Гарячка знову вбиває мене, і я готовий померти. Так буде найкраще для всіх.
- Дурень. Дурень і боягуз. Хочеш не хочеш, а жити будеш. Не вийде в тебе померти, як не намагайся. Я не дозволяю.

Він відкрив шафу, вийняв із стерилізатора дві гігроскопічні маски, простяг одну Рамберу і порадив її надіти. Журналіст запитав, чи оберігає маска хоч від чогось, і Тарру відповів: ні, проте діє на інших заспокійливо.

Дізнатися про свій діагноз частково буває навіть корисно. Нарешті все, що було не так, названо на ім'я, тобі підтвердили, що ти не ледар, не погане дівчисько, а хвора людина. Крім того, поставлений діагноз іноді дає тобі надію на те, що хтось займеться тобою та твоїми проблемами.

Ось пройшла людина. Ні дружини в нього немає, ні брата, ні сестри. Друзі – раз-два і все. Одна тільки подагра завжди за нього. А піти-то подагрі цій не дає його самотність!

Ми можемо позбутися хвороби за допомогою ліків, але єдині ліки від самотності, відчаю і безнадії - це любов. У світі багато людей, які вмирають від голоду, але ще більше тих, хто помирає від того, що їм не вистачає любові.