Голос з минулого, він нагадує про знайомі дотики, тепле дихання у твого вуха, про пристрасть, що вражає, як удар блискавки. Хто з нас встоїть, почувши цей голос о третій ранку? А може, згадаєш про цей заклик, коли прокинешся опівночі, розбуджений чиїмось плачем, і виявиться, що ти плачеш сам, сльози ллються по твоїх щоках, а ти навіть не помітив, що вночі тобі наснився поганий сон.

Батьки, - сказав Гаррі, - не повинні кидати дітей, якщо... якщо їх не примушують.

Я не міг вибачатися за чужий вчинок. Козел відпущення завжди винний.

Ліс і поле - все в уламках, у трісках.
Місто газом хмар заволокло.
Усі помремо. Все так неміцно.
Щастя тендітне, як скло. Чорною жижею – час по паркету,
Аромат духів – болото зла.
-
Чуєш? Голова ціла?

Ми існуємо без жодної мети в житті, якщо її собі не вигадуємо. Щодо цього у мене сумнівів немає. Доля людська в нашому всесвіті, що розвалюється, ні на йоту не змінилася б, якщо я, замість того, щоб жити як живу, нічим би іншим не займався, крім перетягування кульки гумового морозива з кута в кут років шістдесят без зупинки.

Наше ставлення до вбитих на війні — ніби спроба вибачитись за те, що ми самі ще живі...

Коли стільки років знаєш людину, здається, що вона завжди буде поруч. Типу ти постарів, сидиш з чаркою на ганку, а він у сусідньому кріслі-гойдалці. А потім, раптом, раз, і розумієш, що другого крісла вже немає. Там пусто.

Петро стяг Катерину з ліжка, босу підвів до комода, який вони разом і відсунули від стіни. Тут Петро ховав ляльок!
— Давай, — запропонував він дружині, — ми з тобою пограємося...
Цієї шлюбної ночі, граючи з Петром у ляльки, Катерина твердо усвідомила, що чоловіка в неї немає  і не буде. Але навіть у глибокій старості гострим болем відгукувалися її слова:«По собі знаю, яке це нещастя для жінки мати чоловіка-дитину...»

Мучити ближніх прагне лише той, хто сам нещасний?

Я люблю воду, а вона не любить людей. Душить їх. Напевно, відчуває, що приймає в обійми темряву, дужчу за ту, що нудиться на дні.