Я від душі хотів би бути люб'язним, але моя дурна сором'язливість така велика, що нерідко я виглядаю зарозумілим невіком, хоча мене всього лише сковує злощасна моя незручність.

Я навчилася жити без почуттів. У порожньому будинку без теплоти, затишку. Одна павутина минулого та нескінченний потік гостей. Приходять, йдуть. Ніхто не затримується, багато хто навіть не вітається...

Але якщо твій світ раптом стане порожнім і розрідженим, якщо тобі знадобиться новий друг, прошу тебе, згадай про мене.

Мені хотілося заплакати, але нічого не вийшло. Була лише страшна досада. Прикре страх, коли гірше себе почувати вже неможливо.

Ми живемо в суспільстві, де честь лише далекий спогад.

— Томе, нам дали гіршу роботу.
— Так, а ми ще й самі зголосилися... Іноді це триває цілу ніч... Я лежу тут і чую лопати та кирки... за стіною, там. І молюся, що сонце зійде раніше, ніж вони докопають. Ні, я не молюся - я сподіваюся. І іноді виходить – сонце перемагає. Але найчастіше — лопати перемагають сонце.

О, повернення самотності,
Коли відвикнеш від нього...

... Між іншим, квіти осені більш строкаті і світяться, ніж у літа, і вмирають вони раніше...

Мовчання телефону – найогидніше з усіх мовчань, коли у режимі очікування.

Важко змиритися з думкою, що обличчя, яке ти любила, виявилося лише маскою...