Внизу хтось співає. То навіть не співає, а вигукує слова пісні. Всі ці люди, яким необхідно, щоб у них постійно кричав телевізор. Або радіо, або програвач. Все це люди, яких лякає тиша. Це мої сусіди. Звуко-голіки. Тиша-фоби.

Арія московського гостя!

О, звичайно, у моєму житті були чоловіки. Але за десять років вони перестали співати, а за дванадцять уже не могли літати.

І я замовк подібно до солов'я:
Своє проспівав і більше не співаю.

Щодо солов'я, то він на життєві негаразди поскаржитися не міг. Співав він споконвіку так солодко, що не тільки сосни стоєросові, а й московські гостинодвірці, слухаючи його, розчулювалися. Весь світ його любив, весь світ, притамувавши подих, заслуховувався, як він, залізши в деревну хащу, солодкими піснями захлинаючись. Але він був хтивий і славолюбний вище за всяку міру.

Ви співаєте душею, дитино моя, і ваша душа прекрасна.

Навіть телефонний довідник можна заспівати так, що весь зал ридатиме.

Чим більше сидиш дома один, тим більше розмовляєш сам із собою. Потім починаєш співати.

Збувався найстрашніший її кошмар. Їй доведеться співати перед публікою. Адже вона  навіть у ванній ніколи не співала — боялася, що шибки не витримають.