Сходить Сонце, і заходить Сонце, і на своє місце поспішає, щоб там знову зійти.

У очі, що закрилися, не входить сонце.

Не може в Азії бути двох царів, як не може бути два сонця.

Не падаючи, піднімається тільки сонце.

Був жовтень, і сонце пронизувало медом туге прохолодне повітря. Мама йшла поруч у картатим пальті, і шаруділа паперовим пакетом. Пахло ваніллю, восени, вітром. Так пахне, коли має статися щось хороше і ти будь-якої миті чекаєш дива.
От і зараз мені здавалося, що з кожним кроком небо стає вищим, вулиця — ширшою, звуки — гучнішою і веселішою.

…Ніби на душі проясниться, ніби здригнешся чи хтось підштовхне тебе ліктем. Новий погляд, нові думки... Дивно, що може зробити один промінь сонця з душею людини!

Усього половинка кохання —
Кохання без відповіді, —
Але хіба вона  палає не яскравіше
Сліпучого сонця
У високому небі?

Сонце — одне, а крокує всіма містами.
Сонце моє. Я його нікому не віддам.
Ні на годину, ні на промінь, ні з погляду.— Нікому. Ніколи!
Нехай гинуть у беззмінній ночі міста!
В руки візьму! — Щоб не сміливо крутитись у колі!
Нехай собі руки, і губи, і серце спалю!
У вічну ніч пропаде, — поженуся слідами...
Сонце моє! Я тебе нікому не віддам!

Немає нічого кращого, ніж ясний, сонячний весняний ранок... і немає нічого гіршого, ніж ясний, сонячний ранок у будь-яку пору року і в будь-якій точці Всесвіту — у тому випадку, якщо вам не дали виспатися.

Сонце не просто зійшло, воно нарило як потік і переповнило весь світ.