Великі волохати сніжинки сипалися з неба, прикрашаючи і без цього прекрасну Москву... Дороги перетворилися на казкові стежки, прикрашені золотими бусинами вогнів... люди проносилися повз нього, посміхаючись комусь чи просто собі.

Чуєш, як сніг шарудить об шибки, Кітті? Який він пухнастий і м'який! Як він пеститься до вікон! Сніг, мабуть, любить поля та дерева, раз він такий ніжний з ними! Він укриває їх білою периною, щоб їм було тепло та затишно, і каже:«Спіть, дорогі, спіть, доки не настане літо».

Її поцілунки застигали на моєму тілі, наче сніжинки на замерзлому вікні. Чомусь ставало холодно. Я зараз зрозумів. Прощальні поцілунки втрачають теплоту. В них остигла ніжність розлуки...
В останню ніч вона  дивилася на мене не так, як завжди. У погляді відчуження. Відчуження наперекір любові. Вона  розуміла, що їй час, але всіляко відтягувала годину відходу. Боротьба душі та розуму. Розум переміг. Пішла. Я зараз зрозумів. У погляді перед розлукою немає  туги. У ньому безмовний протест. Протестпроти себе самої. Почуття програють розуму. Найчастіше…

Коли йде сніг, ми знову почуваємося дітьми.

Дрімота знайшла права.
Від снігу здається біліша
Лісова сонна алея,
Де спить біла сова.
І похмура синьова
На білий сніг лягає тінню —
Похмуро виглядають рослини.

Я дуже люблю сніг, - він нагадує мені цвітіння мигдалю навесні.

Першим снігом несміливо постукала,
Очікування нові даря,
До нас зима, лякаючи для початку
Осінь наприкінці листопада...

Я в снігу хочу ходити по коліна і дивитись, як він падає з неба великими грудками. Краса... краса.

Гадаю, холодно буває скрізь. Готовий сперечатися, сніг випадає навіть у пеклі, хоч і сумніваюся, що він довго там лежить.

Сніг... він примудряється залетіти навіть у сни... навіть у літо, бо зима мені чомусь ніколи не сниться.