Дивно: коли спиш, час для тебе ніби зупиняється, а для всіх інших... йде собі і йде, проходячи повз тебе крадькома і залишаючи в минулому. Підла все-таки штука - час.

Тільки нехай це буде гарна історія. Тому що це була хороша історія. Найкраща. Божевільний старий, який стяг чарівну будку і полетів. Я сказав, що викрав її? Ні, я її позичив. Мав намір повернути назад. О, ця будка, Емі. Вона  тобі сниться. Ніколи тебе не лишить. Велика, і водночас маленька. Нова і старовинна. І сама, найсиніша. Найсиніша.

Немає кращого способу провести час, коли скучиш: заснеш, а там, дивишся, куди і нудьга поділася.

Зрідка, правда, коли я лягав у ліжко з приємною думкою про те, як зараз я засну, якісь уривки проносилися в темнішому вже свідомості.

— Варко, затопи грубку! — лунає за дверима голос господаря.
Отже, вже час вставати і братися до роботи. Варка залишає колиску і біжить у сарай за дровами. Вона  рада. Коли бігаєш і ходиш, спати вже не так хочеться, як у сидячому положенні.

Вона сідає на підлогу, чистить калоші і думає, що добре було б засунути голову у велику, глибоку калошу і подрімати в ній трошки... І раптом калоша росте, пухне, наповнює собою всю кімнату...

... У нормальному сні музика беззвучна... (У нормальному? Ще питання, який сон нормальніший! Втім, жартую...) беззвучна, а в моєму сні вона чутна зовсім небесно. І головне, що я з власної волі можу посилити чи послабити музику.

Я ніколи не була в цій частині замку, принаймні – у свідомості. Я ж ходжу уві сні, тому сплю у взутті.

Але в цьому й велич сну. Канікули від самого себе – не бачити нічого навколо і самого себе не бачити.

Ти розумієш, що закохався, коли не можеш заснути, тому що реальність нарешті виявляється кращою за будь-які сни.