— Ти багато випив?

— Ні каплі. Нічого я не пив, крім кави та смутку.

До ночі ми всі відчуваємо смуток.

Знаєш, у тебе в голові лише одна склянка зі сльозами. Якщо литимеш їх по дрібницях, коли по—справжньому знадобиться, сліз не залишиться.

Боюся задихнутися у смутку. Іноді її так багато, що я втрачаю контроль над собою. У голові шум, в очах темніє, кров закипає. Сигарета – найкраще болезаспокійливе. Разом із димом видихаєш смуток… Сильні люди – ті, хто відчиняє двері перед сумом зі словами«ласкаво просимо». Адже і радість, і смуток — часті гості повсякденності, жодну з них не можна обділяти увагою.

Потріскували дрова у вогні, по хаті розтікалося тепло та запах маминого яблучного пирога. У лісі дзвеніла нічна прохолода. Віяло смутком, першим снігом та листопадом.

Я думаю, є всього два способи дивитися на світ: або ти бачиш у всьому сум, або ти просто намагаєшся її не помічати.

— Отже, сум — це місце?
— Так. Іноді люди мешкають там роками.

Думати, що в тебе немає  права на смуток, тому що ти не найнещасніша на світі, так само безглуздо, як забороняти радіти на тій підставі, що хтось радіє ще сильніше за тебе.

Коли нема чого їсти, краще лягти спати. Коли поганий настрій, краще лягти спати. Прокинешся — вже гаразд. А якщо не виходить, краще знову лягти спати.

Часом життя забарвлюється у чорний колір. День здається вночі, на серці смуток та порожнеча. Але життя – це чудовий подарунок. І навіть у найтемнішу ніч знаходиться зірочка, щоб висвітлити нам шлях…