Чи кінчається все зі смертю, чи немає  після неї ще чогось? Може, для художника розлучитися з життям зовсім не найважче? Мені, зрозуміло, про все це нічого не відомо, але щоразу, коли бачу зірки, я починаю мріяти так само мимоволі, як я мрію, дивлячись на чорні точки, якими на географічній карті позначені міста та села. Чому, я питаю себе, світлі точки на небосхилі мають бути менш доступними для нас, ніж чорні точки на карті Франції? Подібно до того, як нас везе поїзд, коли ми їдемо в Руан чи Тараскон, смерть забирає нас до зірок. Втім, у цьому міркуванні безперечно лише одне: поки ми живемо, ми не можемо вирушити на зірку, так само як, померши, не можемо сісти в поїзд. Цілком ймовірно, що холера, сифіліс, сухоти, рак — не що інше, як небесні засоби пересування, що відіграють ту ж роль, що пароплави, омнібуси та поїзди на землі. А природна смерть від старості рівнозначна пішому способу пересування.

Ти – не кішка. В тебе не буде в запасі ще вісім життів. Тому живи так, щоб після твоєї смерті тебе ще довго згадували.

Розумієш, я не те щоб боюся смерті, вона  мені огидна. Я знаю, що після смерті нічого немає. Для когось може їсти, а для мене нічого. Темрява. Порожнеча.

Будуть жертви. Можливо, не одна. Кожен боявся, що його ось-ось наздожене смерть.

Пам'ятай про те , що було між нами, але не бійся йти далі.

Є деякі речі, в яких ніхто не може допомогти. Іноді люди вмирають від того, що хтось робить щось... вірніше, хтось не робить чогось. Дуже багато людей помирають через це.

А невідомо, що болісніше — щоб кров йшла крапля за краплею або щоб свідомість згасала думка за думкою.

Дорога до смерті завалена ліками для життя.

Навіть будучи у пітьмі, вона  обрала Світло.

Погані не вмирають.