- Міс Дженні! Як ви можете говорити це після того, як Джон... після...
— Нісенітниця! - заявила міс Дженні. - Війна просто дала Джону гарний привід для того, щоб вирушити на той світ. Інакше він би загинув будь-яким іншим способом, завдавши купу клопоту всім навколишнім.
Смерті лякаєшся? Боїшся канути в морок? Як на долоні твої справи. А за твої гріхи — розплата.
— У чому я побачу вас наступного разу?
- У труні, - припустила Раневська.
Тепер ти ясно бачиш речі. Бачиш ці безглузді життя, дивні голоси. Навколо Міллі Ваніллі. Ти дивишся на речі, які не можеш купити, а тепер навіть не хочеш купувати. Все це залишиться після твого відходу, після смерті. І тоді ти розумієш, що всі ці речі в яскравих вітринах, ці моделі в каталогах, ці фарби, ці спеціальні пропозиції, ці рецепти Марти Стюарт, ці гори жирної їжі лише спроба відстрочити нашу смерть. Але марно.
Люди народжуються рівними і, вмираючи, знайомляться з цим уперше практично.
Кажуть, принаймні ті небагато, кому довелося таке випробувати, ніби останні секунди життя, що потопають, здаються, хоч як це парадоксально, навіть приємними. Опір закінчено, вода потрапляє в легені, жертва стає безвільною і отримує від свого стану якесь спотворене задоволення.
Процес – це життя, результат – це смерть.
Обов'язково має хтось померти, щоб оточуючі почали цінувати життя.
Ти... ти одного разу сказав мені, що ти не герой. Були часи, коли я навіть думав, що ти не людина. Але дозволь мені сказати, ти був найкращою людиною. Найлюдянішим із усіх. І ніхто ніколи не переконає мене, що ти обманював. Я був такий самотній, і я стільки тобі зобов'язаний. Але, будь ласка, залишилася ще одна річ, ще одна річ, ще одне диво, Шерлок, заради мене, не будь мертвим. Зробиш це заради мене? Просто припини це. Припини.