Адже Бог  часто насилає нам сліпоту: того й не бачиш, що під самим носом робиться.

Як дивно: у цих сліпих, які втратили зір на війні, рухи інші, ніж у сліпонароджених, — стрімкіші і водночас обережніші, ці люди ще не набули впевненості довгих темних років. У них ще живе спогад про фарби неба, землю та сутінки. Вони тримають себе ще як зрячі і, коли хтось звертається до них, мимоволі повертають голову, наче хочуть подивитись на того, хто говорить. У деяких на очах чорні пов'язки, але більшість пов'язок не носить, ніби без них очі ближче до світла та фарб. За опущеними головами сліпих горить блідий захід сонця. У вітринах магазинів спалахують перші вогні. А ці людиледве відчувають у себе на лобі м'яке та ніжне вечірнє повітря. У важких чоботях повільно бредуть вони крізь вічну темряву, яка хмарою обтягла їх, і думки їх завзято й сумно вязнуть у убогих цифрах, які для них повинні, але не можуть бути хлібом, дахом і життям. Повільно встають у потьмянілих клітинах мозку привиди голоду та потреби. Безпорадні, сповнені глухого страху, відчувають сліпі їхнє наближення, але не бачать їх і не можуть зробити нічого іншого, як тільки, згуртувавшись, повільно крокувати вулицями, піднімаючи з темряви до світла мертвенно-бліді обличчя, з німою благанням спрямовані до тих, хто ще може бачити: коли ж ви побачите?

Смерть зовсім не зла, вона  просто сліпа і глуха.

Як часто нас рятувала сліпота,
Де далекоглядність тільки підводила.

Ви за деревами та лісу не бачите, не заблукаєте у трьох соснах...

Адже найкраще розуміє, що таке світло, не електрик, не фотограф, не художник, а сліпий, що втратив зір у зрілому віці.

Загниваюче суспільство, що оточило нас, сліпо шкутильгало до неминучого прокляття, не реагуючи на наші попередження.