Чому ми не любимо це показувати тим, кому це присвятили... те, що ми написали? Бо коли ти знаєш, що ти зараз допишеш і віднесеш, покажеш, скажеш: Ось подивися, я написав. Я дуже люблю тебе". Мені здається, ось там трохи відчувається гра. Ти намагаєшся десь розжалувати, написати якесь красивіше слово... Зачепити цю людину чимось. Це дуже важливо. І тому я дуже боявся красивих слів. Я раніше користувався ними, до речі, дуже часто. За це я не люблю перші свої 3 книги. За те, що в них багато красивих слів. Зараз я їх читаю, вони, млинець... вони до біса липкі якісь. Думаєш, чим би запитати, щоб цю солодкість вгамувати. Я це визнаю. Я це розумію.
Мені хотілося сказати їй що-небудь, але я не міг.... І навіть якщо потрібні слова приходять, то соромишся їх вимовити. Усі ці слова належать минулим століттям. Наш час ще не знайшов слів висловлювання своїх почуттів. Воно вміє бути тільки розв'язним, все інше штучно.
Того вечора я з жахом зрозуміла: одне-єдине слово здатне зіпсувати все життя. Ну, правда, слово було не аби яке - слово "ні", смертельне, що вбиває все навколо. Звичайно, без нього не обійтися, але з того часу щоразу варто було мені його вимовити, як я чула свист кулі біля самого вуха. Ковбої на Дикому Заході, підстреливши ворога, роблять зарубку на прикладі рушниці: скільки зарубок, стільки вбитих. Якщо й слова мають такі списки, то«ні» за кількістю трупів стоїть у ньому першому місці.
Я подумки повертаюся до тієї розмови з Хелен на сходах Шермерхорна про те, що кожна культура має власний дух, свій аромат. Її слова, сказані того вечора, спливають у мене в голові щонайменше раз на день. А чи казала я колись комусь таке, що протягом восьми років щодня турбуватиме його?
Слова — суть етикетки, приклеєні до речей і явищ, але не самі ці речі та явища, і тобі не дано дізнатися, які вони насправді і навіть як вони по-справжньому називаються, бо імена, які ти їм даєш, не більше ніж імена, які ти їм даєш.