- Ти чого замовиш?
- Малий подарунковий набір оптиміста, - я плюхнувся на стілець. – Мотузку, мило та табуретку.

— У Лондоні балакають, ніби ти ходиш нічними вулицями Бірмінгема голим, розкидаєш гроші й говориш із мерцями. А ще, що ти нахабнів настільки, що вважаєш за можливе викликати євреїв у будиночок сільської місцевості, де ти живеш, і вказувати їм які ціни ставити.
— Ну, ти ж прийшов.
— А може, я просто проходив повз мене?

Карась — риба смирна і схильна до ідеалізму: недарма його ченці люблять.

— Давай ми говоритимемо про неї, як про хлопця.
— Я зустрів її в бібліотеці. Я прийшов на тусу, і вона теж там. Здається вона  дівчина моєї мрії. Справді, я абсолютно в цьому впевнений.
— Тоді тобі треба розлучитися зі школяркою.
— Що вирішив каламутити одразу з двома? Тоді тобі треба розлучитися зі школяркою.
- Неправда. Хто тобі сказав?
- Уоллес, Хто?
— Та він же непритомний! Уоллесе, як ти це робиш?
- Ну і фіг з ним. Ти найкраще знаєш, як хрінова, коли тобі зраджують.
— Може, займешся ділом?
— Ти маєш рацію, піду всім по асці цю новину напишу. Доки.

— Де ця погань, ти її не бачила?
— Зараз бачу одну.

Пан Раскін якось сказав, що герої романів Джорджа Еліота є ошметками на підлозі Пентонвільського омнібуса; так ось герої пана Золя куди гірші. Їхні чесноти за рівнем своєї тужливості перевершують їхні гріхи.

... жінок не можна залишати без нагляду.

- Тобі потрібна дружина, а мені мама.
- Не мудруй. Двох жінок ми не потягнемо.

- Я тебе люблю.
— Молодець... Я теж люблю тебе.

Таким ідіотам, як ви, краще було б читати книги, а не палити їх!