Російська мова в умілих руках і в досвідчених вустах - гарний, співаючий, виразний, гнучкий, слухняний, спритний і місткий.

Граматичні хвороби лікуються за допомогою граматики, орфографічні помилки викорінюються за допомогою вправ, страх перед читанням долається читанням, страх не зрозуміти — зануренням у текст, а звичка думати взагалі набувається завдяки роздумам.

Російська мова! Як я люблю тебе. Яке щастя вміти говорити правильно по-російськи, читати і слухати, як гарна російська мова! Зараз багато хто говорить неправильно, недбало — це безглуздо і аморально.

Не перше століття язик то обростає нісенітницею, то скидає з себе мотлох, при цьому втрачаючи щось і набуваючи - але потроху, не поспішаючи.

Зараз у нас у російській мові, як ви дуже добре знаєте, є лише два різні«числа» – єдине та множинне. Кілька століть тому їх було три: єдине, множинне та двояке. Це дивне для кожного з нас«третє число» вживалося спочатку усюди там, де йшлося про парні предмети, на кшталт людських очей, рук, ніг, рогів тварин тощо. і від єдиного та від множинного; відмінки там мали зовсім інші закінчення.

Якщо грубо узагальнювати, то моя точка зору дуже проста: мат  — це така ж частина російської мови, як будь-яке інше слово. Відповідно, вживати його можна лише до місця. Наприклад, слово«монітор» (або будь-яке інше) ми вживаємо там, де цього вимагає сенс пропозиції («Монітор заляпаний якоюсь гидотою»), а не там, де ми хочемо («Я йшов монітором вулиці і їв плюшку монітор») ). З матом — та сама ситуація.

У суфіксах — ан, — ян, що утворюють іменники прикметників, пишеться одне«н»... Та що ж це за правила такі, де на кожне правило купа винятків?! Ось чому всі прикметники пишуться з одного«н», а«олов'яний»,«скляний»,«дерев'яний» із двома? У них що, блат у Міністерстві освіти?

Так, сьогодні ми, на жаль, живемо вже не в лоні традицій, коли син  співає з батьком пісні, а дід їм підспівує.

Я знаю це російське слово – babushka! І наш перекладач мені розповів, що російською це означає не просто«літня дама», а саме«рідна людина, бабуся». І що у вас взагалі прийняті ці звернення до незнайомих людей як до рідних — тітонька, дядечко, батько. Мені неймовірно сподобалося — мова, яка робить усіх не чужими один одному. Рідними!

У худий торбинку поклав житнє хлібо,
Я йду туди, де пташиний дзвін.
І бачу над собою синє небо,
Косматий хмару і високий крон. Я вдома тут. Я тут прийшов не в гості.
Знімаю кепк, одягнений набік.
Веселий пташок, помахуючи хвостик,
висвистує мій вірш. Зелена трава лягає під ногами,
І сам до паперу тягнеться рука.
І я шепочу тремтячі губами:
«Велик могутнім російської мови!»