— Знаєш, я почуваюся другорядним актором у мелодрамі, який нудиться за лаштунками, до ладу не знаючи, що відбувається на сцені.

— Чудово розумію, — сказав я. — Моя власна роль змушує мене подекуди кидатися на пошуки автора цієї ідіотської п'єси. А ти спробуй подивитися на справу інакше: таємничі історії рідко виявляються такими, якими ти їх собі уявляєш. Як правило, все виявляється просто й пішло, і коли правда розкривається, залишаються одні мотиви — примітивніші нікуди. Ворожити і перебувати в ілюзіях часом набагато приємніше.

Іноді тільки зійшовши зі сцени, можеш дізнатися, яку роль ти грав.

Кожна людина, що виникає в нашому житті, відіграє певну роль. Іноді головну, іноді епізодичну. Але дуже часто крихітний епізод виявляється для сюжету вирішальним.

— Ну, дивись: що буде, коли літак скине тебе посеред пустелі Сахара, і ти візьмеш пінцетом одну піщинку і посунеш її на один міліметр? Що це означатиме?
— Ну, на кшталт, що я зрушив піщинку.
— З чого випливає?
— З чого випливає, що я зрушив піщинку.
— З чого випливаєш, що ти зрадив Сахару. Величезну пустелю, якій мільярд років. А ти її зрадив.

Грати роль не складно. Залишатися собою – ось де мистецтво.

Я відповідала різкістю на різкість,
На слово словом; але тепер я бачу,
Що не списом - соломинкою ми б'ємось,
Ми тільки слабкістю своєю сильні.
Чужу роль грати ми не повинні.

Померти все одно доведеться, ця чаша вас не мине. Навіщо ж виходити із зали, не додивившись спектакль до кінця? А раптом п'єса, в якій, між іншим, кожен виконує головну роль, ще здивує вас несподіваним розвитком сюжету?

О, це, поки що, чудовий і кумедний персонаж, якого мені довелося грати. Він просто не піддається контролю, такий, знаєте, соціопат-невротик, псих одним словом.

Ось що дивно – всі казали:«Ріна! Ріна!», а знімали інших акторок. Напевно, тоді треба було вийти заміж за якогось кінорежисера. Але мені це прямо не спадало на думку. Та й їм, мабуть, також. А всі були друзі: Козинцев і Юткевич, Барнет та Пудовкін, і Кашеверова, і Михалкови – батько та сини.
Іноді під час зустрічі зі мною режисери та сценаристи, сплескуючи руками, кричать:
— Ах, батюшки мої! Як же про вас забули? Був чудовий епізод! Ви б так чудово це грали!
Микита Міхалков, наприклад, одного разу впав навколішки посеред вулиці перед Будинком кіно і закричав:
— Ріно! Ти моя кохана, найкраща актриса!
Я сказала:
- Так дай мені роль якусь, найгіршу.
Він підвівся з колін, сміючись, обійняв мене, поцілував і поклявся у вічному коханні.
І так все життя…

У відносинах з людьми ми любимо роздавати ролі. Вимагати від акторів суворо дотримуватися нашого трактування. І самі при цьому граємо самовіддано. Потім хтось рано чи пізно захоче хоча б годинку побути собою, а не персонажем. І цієї миті все розвалиться.