Нам дано лише вивчити практичні прийоми свого ремесла, опанувати кистями та фарбами, замість того, щоб їм служити і нічого не боятися. А все інше приноситься ззовні. Ну добре. Якщо у нас дістане терпіння і часу розвинути свої можливості, ми можемо або не здатні створити щось варте. Тут дуже важливо вміло і ретельно опанувати самі основи нашого ремесла. Але варто нам тільки подумати про успіх, про те враження, яке наша робота може зробити на публіку, допустити хоч найменшу думку про дешеву популярність — і одразу ж ми втрачаємо свою творчу силу, свіжість манери та інше. Я принаймні у цьому переконався. Замість того щоб спокійно обмірковувати роботу та віддавати їй усю свою майстерністьМи починаємо метушитися і думати про те, чого не в силах ні прискорити, ні зупинити хоч на мить.
Професія секретарки нашій країні огорнута якимось флером інтимності: будь- коли знаєш, які додаткові обов'язки можуть впасти.
Красиві жінки не надходять у мед. вузи, або вони покалічені всередині так само, як красиві зовні.
Якби я не став астрофізиком, я б каламутив чудові вечірки! Але все вирішив випадок.
Цікаво: деякі люди, освоюючи новітню техніку, майже фантастичну, набуваючи нових сучасних професій, довго залишаються до дивності неінтелігентними.
Знайди щось, що тобі подобається робити, а потім знайди когось, хто тобі за це платитиме!
— Я не хочу, щоб моя дочка пов'язала своє життя із театром, — заявив батько.
Пег закотила очі:
— О так, найгіршої долі й не вигадаєш.
Люди розумової праці підкорялися речам і нічого не могли з ними вдіяти. А люди-майстри самі не мали речей. Коли в нашій квартирі засмічувала вбиральня, замок буфета утискав ключ або треба було пересунути піаніно, Ганнуся посилали вниз, у напівпідвал, де жив робітник залізничного депо, просити, щоб«хтось» прийшов.«Хтось» приходив, і речі упокорювалися перед ним: піаніно відступало в потрібному напрямку, каналізація прокашлювалася і замок відпускав ключ на волю. Мама казала: "Золоті руки " - і перераховувала в буфеті срібні ложки. Якщо ж нижнім мешканцям потрібно було прописати братареві до села, вони зверталися до їхньої милості нагору. І, дивлячись, як під диктовку рядяться«у перших рядках» поклони незліченним родичам, розчулювалися вголос:«Ось вона, розумовість. А то що наше рукомісце? Чиста морока без поняття». А в душі поверхи тихенько зневажали один одного.«Подумаєш, мистецтво», — говорив уражений тато:«раковину в вбиральні полагодив... Ти ось мені зроби операцію вушної раковини! Або, скажімо, трепанацію черепа». А внизу думали:«Ти ось полазив би на карачках під паровозом, а то велика штука — перцем чиркати!»
Мамо, тато люблю вас, більше за вас люблю спецназ.