Лев Кассиль. Кондуїт та Швамбранія

Люди розумової праці підкорялися речам і нічого не могли з ними вдіяти. А люди-майстри самі не мали речей. Коли в нашій квартирі засмічувала вбиральня, замок буфета утискав ключ або треба було пересунути піаніно, Ганнуся посилали вниз, у напівпідвал, де жив робітник залізничного депо, просити, щоб«хтось» прийшов.«Хтось» приходив, і речі упокорювалися перед ним: піаніно відступало в потрібному напрямку, каналізація прокашлювалася і замок відпускав ключ на волю. Мама казала: "Золоті руки " - і перераховувала в буфеті срібні ложки. Якщо ж нижнім мешканцям потрібно було прописати братареві до села, вони зверталися до їхньої милості нагору. І, дивлячись, як під диктовку рядяться«у перших рядках» поклони незліченним родичам, розчулювалися вголос:«Ось вона, розумовість. А то що наше рукомісце? Чиста морока без поняття». А в душі поверхи тихенько зневажали один одного.«Подумаєш, мистецтво», — говорив уражений тато:«раковину в вбиральні полагодив... Ти ось мені зроби операцію вушної раковини! Або, скажімо, трепанацію черепа». А внизу думали:«Ти ось полазив би на карачках під паровозом, а то велика штука — перцем чиркати!»

Докладніше

Ерік-Емманюель Шмітт. Концерт «Пам'яті ангела»

Яке почуття не несе в собі самої своєї протилежності, як тканина виворіт? Яке кохання вільне від ненависті? Ласкаюча рука за хвилину схопиться за кинджал. Яка виняткова пристрасть не знає люті? Чи не здатні ми вбити у захваті сполучення, через яке передається життя? Наші почуття не мінливі, але двоїсті, чорні або білі, залежно від кута зору, натягнуті між протиріччями, коливаються, переливаються, здатні як на погане, так і на добре.

Докладніше